Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
Я не хочу сказати, що такий бісівський план був продуманий Леніним ще до революції і потім реалізований ним самим у першій частині і переданий для подальшого виконання своїм послідовникам. Ні, це занадто багато не тільки для однієї людини, а й для партії. І все-таки є об'єктивна логіка фактів, що веде саме до цих думок.
Російським більшовикам удалося вчинити в Росії так звану пролетарську революцію і тим самим удалося висунутися на передній край пролетарського руху загалом. Факт перемоги дав як моральне право претендувати на роль учителя методів переможної боротьби. І вони ще в період приборкання національно-визвольних рухів народів Росії (що їх видавали за буржуазну контрреволюцію) допомагають закордонним марксистським групам в Угорщині, Німеччині, Туреччині, Англії. А на початках 30-х років створюють у багатьох країнах світу свою п'яту колону — компартії, а у себе — Комінтерн для керівництва їхньою діяльністю.
Далі. Позаяк перетворення, що їх здійснювали більшовики всередині країни, витлумачували як втілення Марксового вчення, то тим самим стають головним тлумачем змісту цього вчення. І щоб це виглядало ще переконливіше, твори Леніна оголошують подальшим розвитком марксизму і сам марксизм щодо XX століття іменують марксизмом-ленінізмом.
Для того, щоб підтримувати напругу боротьби в капіталістичних країнах на високому рівні, більшовики оголосили СРСР надією трудящих усього світу і оплотом їхньої боротьби за перебудову своїх приватновласницьких суспільств на совітський соціалістичний лад. З другого боку, становище оплоту боротьби за прогрес людства, що перебуває в оточенні ворожого буржуазного світу, слугувало підтриманню постійного напруження в самому СРСР — адже для перемоги над буржуазним світом треба було знищувати внутрішніх ворогів (бо в оплоті, обложеній фортеці, вороги особливо небезпечні), та давало виправдання безперервної праці та постійних нестатків і злиднів.
Запровадження комуністичних режимів у країнах Середньої Європи після другої світової війни в очах комуністів знаходило виправдання. Але зовсім не те — в очах інших людей.
Придушення угорського повстання 1956 року яскраво показало всьому світові суть СРСР. Воно примусило задуматися найзавзятіших апологетів Москви над питанням, хто ж вона: центр світового комуністичного руху за втілення Марксового вчення в життя чи продовжувачка давньої імперської воєнно-поліцейської політики?
Окупація Угорщини викликала першу кризу в комуністичному русі. Вона оголила загарбницьку суть російського комунізму і показала маскувальне призначення всієї марксистсько-ленінської ідеології. Ця правда спричинилася до масового виходу людей із лав комуністичних партій і в 60-х роках привела до появи єврокомунізму. Поява єврокомунізму зменшує симпатії до Москви, і вона починає все більше покладатися на військову карту, що поступово посилює військову конфронтацію із Заходом. Совітський Союз під керівництвом Брежнєва розгортає військове виробництво нечуваних розмірів: він будує в Європейській частині СРСР широку мережу бойових ракетних комплексів, створює величезний атомний підводний флот і розширює патрулювання на всіх океанах, збільшує танковий парк до 45 тисяч танків та розбудовує військово-повітряні сили. Це вимагає величезних коштів, але каста вгрить, що вона виграє змагання із західним світом.
Марксистсько-ленінське вчення про встановлення комуністичних порядків у всьому світі та логіка попередньої боротьби за світове панування визначили напрямок мислення Брежнєва та всього його оточення. Відмовитися від цієї боротьби вони, люди старого гарту, суб'єктивно були неспроможні, бо з їхньої точки зору це означало б дві зради. Перша — це зрада традицій російської політики, так яскраво започаткованої царем Іваном III і продовженої наступними царями й імператорами; друга зрада — це зрада всього попереднього комуністичного руху, всієї традиції боротьби за інтереси «трудящих» — від Маніфесту комуністичної партії 1848 року та Першого Інтернаціоналу до встановлення комуністичних режимів у Середній Європі, на Кубі, в Ефіопії, Анголі…
Об'єктивно ідея підкорення світу вичерпала себе з винайденням атомної зброї. Друга ідея — соціалістичного способу виробництва — виявила свою непрацездатність в СРСР ще в 30-ті роки, вона дала зовсім не ті наслідки, яких від неї чекали, але як ідеал вона продовжувала існувати в дуже багатьох країнах світу через замкненість СРСР і неможливість її втілення. Цілковите спотворення цих наслідків совітською зовнішньополітичною пропагандою теж впливало.
Обидві ідеї продовжували існувати реальністю суб'єктивного порядку, по-перше, тому, що свідомість загалом відстає від буття, і по-друге, старі діячі неспроможні були побачити суперечностей поміж життям (сучасним станом світу) та їхніми ідейними установками внаслідок самої їхньої філософії. Корінь її в Марксовій тезі про те, що домарксова філософія тільки намагалася пояснити світ, а завдання філософії — переробити його. Вони вірили в можливість перероблення світу на свій кшталт. Із формули: «Історію роблять люди, а не сама вона робиться», - робили висновок, що своєю волею спроможні спрямувати його розвиток у потрібному для них напрямку. Успішне встановлення в деяких країнах третього світу комуністичних режимів за допомогою чекістських змовницьких методів здавалося їм за торжество марксистсько-ленінського вчення, хоча торжествувала чекістська майстерність, а не марксистська пролетарська ідея.
Існування в головах керівництва двох ідей, а точніше — однієї ідеї підкорення світу в двох іпостасях (як продовження російської ідеї розширення і як марксистського рецепта перебудови світу), і намагання продовжити ці ідеї в умовах зовсім зміненого світу тільки збільшували розрив між намірами та можливостями її досягнення, збільшували навантаження на перевантажену економіку та вели до ще більшого поглиблення загальної кризи совітського суспільства.
З першої половини 60-х років Китай починає відкрито критикувати совітське керівництво. Взаємини між Китаєм та Совітським Союзом із року в рік погіршуються. Китай оголосив Совітський Союз своїм ворогом. Даманський острів засвідчив готовність китайців до військового протистояння. Напевне Китай не думав розв'язувати проти СРСР тотальну війну. Але що обіцяла Совітському Союзові війна не тотальна, а локальна: сутички з країною, що мав з СРСР кордон завдовжки в 7,5 тисячі кілометрів та мільярдом душ населення?
Брежнєвське керівництво розуміє, що воювати одночасно і проти Заходу, і проти Китаю не можна. Позаяк усі зусилля примиритися виявилися марними, воно шукає способів нейтралізації бодай одного з двох центрів ворожих сил. Не ослабляючи оборонних зусиль на Заході, брежнєвське керівництво починає будувати БАМ для підготовки до війни з Китаєм та починає миролюбну дипломатію із західними країнами, що завершилася 1975 року Прикінцевим актом Гельсінкської наради.
Як Сталін міг сказати собі: до свого керівництва я взяв Росію з сохою, а полишаю з атомною бомбою, так Брежнєв може сказати:
