Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко

переночував. Погодився. Перебирати у мене не було змоги. Та молодиця купила її для мене. Проте там я майже не бував. Переслідування припинилося, коли в березні 1990 року я став депутатом Верховної Ради України, провели навіть телефон. А до того навіть у газеті, коли про мене написали велику статтю, на мене в Хотові дивилися як на звіра.

Виступ Левка Лук’яненка

в столиці України на Софіївській площі у день відзначення свята Соборності 22 січня 2011 року

Вітаю Вас із святом Соборності!

Я належу до покоління тих синів української нації, які боролися проти російської комуністичної імперії за українську національну свободу. Ми не шкодували ні своєї свободи ні власного життя, бо Україну любили всією душею і підпорядковували себе ідеї боротьби. Ми вивели Україну з-під влади Москви і переможно завершили кількасотрічну боротьбу наших героїчних попередників.

Проголошенням незалежности наше покоління виконало свою історичну місію. Далі завдання ваше — молодшого покоління — наводити лад в українському національному домі. І ви, як не прикро це говорити, не справляєтеся з цим завданням. З одного боку, ви розумні і активні політики і нібито любите Україну, а з другого — ви найбільше любите себе. Боретеся не за справедливість, духовне і економічне відродження України, а за високі посади у владі. Кожен з вас мріє за будь-яку ціну піднестеся над іншим, випхати того першого. Ви всі свої сили напружуєте для поборювання таких же патріотів України, а разом опускаєте Україну все нижче й нижче.

Не берете ви приклад зі своїх попередників.

На свято Соборності ви не запросили до слова нікого з політв’язнів. Немає у вашому списку ні Олеся Шевченка, ні Василя Овсієнка, ні Миколи Горбаля, ні Богдана Гориня, Василя Лісового і ще небагатьох живих, які поки що не переступили поріг до іншого світу. Ви самі штовхаєтеся один перед одним за першість виступити і показати себе перед багатотисячним зібранням народу і, виступивши, тут же сходити зі сцени і покидаєте майдан, кудись поспішаючи. Людей, що приїхали з різних куточків України і хотіли почути відповідь на питання: що будемо робити далі, залишаєте без відповіді.

Розказуєте про любов до України і свого народу. Може і любите. Але найбільше любите себе. Коли б ви любили менше себе, то в боротьбі авторитетів відступили б на друге місце і сприяли б спільній перемозі. Ви не дбаєте про спільну перемогу. Ви дбаєте про найвище висунення своєї особи. Україна йде на дно. Ви своїми ногами штовхаєте її ще глибше, аби підстибнути вище за ближнього патріота.

Не ваше покоління побудує справедливу і незалежну Україну, бо ви не готові йти на жертви задля України. І мені гірко, бо смертями і безмежними муками щирі сини України добилися проголошення незалежності держави, а ви неспроможні вгамувати владолюбство та зменшити жадобу слави і тим сприяєте ворогам руйнувати Україну. Ви навіть у День Соборності неспроможні разом відсвяткувати єдність.

Опам’ятайтеся!

Якщо кожен з вас задля об’єднання патріотичних сил не відступить на друге місце, то вельми скоро доведеться стати перед судом духовних батьків української нації за руйнацію України.

І не викрутитеся! І не виправдаєте себе жодним лукавством!

Бо чорна руїна України не прийме ваших виправдань!

Почуйте це зараз від мене!

Ваш Левко Лук’яненко

22 січня 2011 року