Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко

Доки не було свободи слова і за критику садовили до в'язниці, природним добором із глибин народу висувалися оті окремі шляхетні одиниці, і рух, по суті справи, за своїм складом був елітарним. Потім з'явилася відносна свобода. Шляхетна когорта відразу почала розвивати масштаби своєї діяльності. А що ж народ? Він ще не подолав страху і цілий рік дивиться, як тих же Гориня, Чорновола, Красівського, Геля, подружжя Калинців, Олеся та Віталія Шевченків, Набоку… міліція здіймає з поїздів, літаків, садовить до міліцейських буцегарень, штрафує та переслідує всякими іншими способами.

Проте останнім часом заляканість почала помітно зменшуватися. Зростає число людей, що відважуються казати правду, підписувати заяви, клопотання, протести, сходитися на мітинги та неофіційні збори, утворювати неформальні групи тощо. Збільшується й кількість людей, що бажають приєднатися до УГС. Шлях до впливу на реальне середовище в нашій батьківщині лежить у перехресті УГС на широку масову організацію, що складається з людей різних суспільних прошарків. На заводах і фабриках чимало людей, що вельми хочуть сприяти перебудові, та не знають, що робити, вони шукають і поки що здебільшого не знаходять тих, хто б їм показав практичнийшлях. Завдання теперішнього складу УГС я бачу в необхідності негайно іти до трудящих, до робітників і вгамовувати їхню спрагу. В суспільстві вже багато людей визріло достатньо, аби стати поруч з нами. Нас чимало і в нас достатньо знань для розтлумачення проблем України та наших завдань.

До сих, що нам сприяють, належать:

- історична тенденція розвитку;

— моральна підтримка демократичного світу, особливо української діаспори;

— сучасна офіційна політика перебудови;

— демократичний рух в Росії;

— національно-визвольний рух народів СРСР;

— демократизаційні процеси в країнах т. зв. соціалістичної демократії.

Наші безпосередні сили — це народ, що з утвердженням демократичних засад суспільного життя підтримуватиме нас все більше.

V. МИ СЕРЕД ДРУЗІВ

Атмосфера, в якій діємо, сприятлива. Те, що КДБ і міліція заважають проводити мітинги та інші заходи і часом садовлять на 15 діб до буцегарні чи штрафують, не спинить нас.

І не залякають розбійницькі методи боротьби супроти демократичних свободолюбних сил. Зростання суспільної активності громадян, очевидячки, не на жарт почало лякати оборонців старих порядків, і вони, по-перше, висунули й пустили всіма засобами масової інформації жупел екстремізму (згадаймо горезвісну формулу «ворог народу» сталінських часів). По-друге, почали вдаватися до чисто розбійницьких методів. Наприклад, після поїздки отця Ярослава Лесева до Москви на зустріч з президентом США Рейганом йому телефонічно погрозив капітан міліції Козак, а згодом о 2-й ночі, коли Лесів повертався з другої зміни, на нього накинулися люди в цивільному, завдали кілька ударів, збили з ніг і залишили лежати долі.

Розбійницькі методи свідчать про небажання миритися з перебудовою старого ладу в новий і демократизацією та про намагання зупинити зміни та зберегти свої привілеї навіть такими негідними методами. А що було чекати від них? Чи ми хочемо, щоб державний апарат сталінсько-брежнєвського гарту зовсім нас не стримував, а може, ще й гладив по голівці за те, що ми його відверто ненавидимо, критикуємо, звинувачуємо?

Чи ми хочемо собі не можливостей для суспільної боротьби (з правом на перемогу), а безборонної капітуляції тисяч кадебістів, міліцейських чинів, партійних функціонерів, виконкомівських бюрократів, заводських та колгоспних п'явок? Як можна сподіватися, щоб цей клас експлуататорів безборонне відмовився від свого привілейованого становища? Суспільна справедливість ніколи сама не падала людям з неба. За неї завжди боролися. Саме з позицій боротьби за справедливість мусимо оцінювати сучасний стан. Не з обивательських позицій бездіяльного чекання манни з неба, а з позицій боротьби. І з таких позицій теперішні умови унікальне сприятливі, ми маємо право на відкриту громадську працю, маємо право на суспільну боротьбу з правом на перемогу. За нами визнано право сторони у грі суспільних сил. І треба нарощувати сили своєї сторони. Не чекати, доки супротивна сторона сама зійде з поля змагань.

Другий сприятливий фактор полягає в тому, що нам люди симпатизують, а моральна підтримка — велика сила.

Коли почали 1976 року боротьбу за права людини та українські національні права, ми були гнані. Нам симпатизували і часом робили послуги, але позаяк боялися, щоб і їх не арештували, то допомагали на основі приватного довір'я, а часом інкогніто. Ми зі свого боку, аби не накликати біду на безвинних людей, не прагнули до розширення знайомств і не намагалися демонструвати співчування з уже знайомими людьми. Природно, за тодішніх умов широкий вияв симпатій був неможливий. Почувалися камікадзе, що на тлі пасивного народу вийшли на герць з ЧК без шансу на перемогу, ну, коли й не камікадзе, то просто приреченими на нерівний бій.

Тепер зовсім інша справа. Наш статус неформальної групи такий же визнаний владою, як і будь-якої неформальної групи. Рух неформалів став відкритою реальністю совітської дійсності.

Він неофіційний, але легальний, отже, не протиправний. З позицій заляканих громадян непротиправність — вирішальний момент. Навчені за 70 років державного тероризму обережності, вони донедавнечки з'ясозували найперше, чи група не підпільна, чи знає влада про неї і як ставляться, а вже потім цікавилися, за що вона бореться. Коли ж настала політика перебудови з визнанням існування неформальних груп, відпала й потреба з'ясовувати питання, що їх навіював інстинкт самозбереження. Тепер люди відразу починають цікавитися спрямуванням групи та змістом праці. Відпали підстави для страху, і на кожному кроці зустрічаємо вияви симпатії до нашої діяльності. Ясна річ, такі симпатії готують УГС підтримку і розширення соціальної бази, що провіщає великі перспективи в зовсім недалекому майбутті.

VI. ПОСАДЯТЬ ЧИ НЕ ПОСАДЯТЬ

У листопаді 1988 року в Чернігові Микола Миколаєнко прочитав екологічну відозву Виконавчого комітету УГС до громадян України робітникам підприємства і запропонував підписати. Зміст відозви робітникам подобався, а підписати боялись. Кажуть: «Ми згодні з відозвою, але що буде завтра з нашими дітьми, якщо підпишемо?»

Оце заляканість! Справді, люди зі страху! Екологічну відозву і то бояться підписати!

Отже, думка: «Посадять — не посадять?» — поки що постійний складник свідомості нашого народу. Так посадять чи не посадять?

Усі попередні міркування доводять безповоротність процесу перебудови стагнаційного суспільства в демократичне суспільство. Демократія ж передбачає право громадянина висловлювати будь-яку думку усно, письмово чи в будь-якій формі. Отже, на поставлене запитання відповідаю: не посадять. У цьому «не посадять» моя непорушна віра в прогресивність розвитку суспільних форм життя в усьому світі, в тому числі і в Совітському Союзі.