Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
У той час, коли бачимо уніфікацію побуту (житла, предметів споживання), відбувається безупинне збільшення різноманітних суспільних структур, починаючи від політичних партій і кінчаючи різноманітними клубами. Не уніфікація світу відбувається, а його ускладнення, урізноманітнення. Пізнання людством самого себе приводить до думки, що плюралізм його — така ж закономірність, як у природі біномія: чоловік — жінка, притягання — відштовхування, плюс — мінус… Того не може одна нація досягнути такої військової потужності, за якої б мала спроможність диктувати свою волю всьому людству. Як луг цвіте різнобарвними квітами, так рід людський різноманітний, і прагнення помалювати його в одну червону барву суперечить природі. Вельми симптоматично і останнім часом дедалі більше зустрічаємо випадків, коли самі росіяни починають розуміти, що від загарбання інших народів немає добра не тільки загарбаним, але й їм самим. Наочний приклад згубності свого імперського впливу в культурі вони бачать щодня: трупи оперних театрів усіх 15-ти республік привозять до Москви не 15 різних національних спектаклів, а одне і те ж — наприклад, оперу Бородіна «Князь Ігор», що давно відома москвичам у не гіршому власному виконанні. Імперський вплив плодить провінціалізм на місці заглушеної оригінальної національної культури.
ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ОДИНИЦІ В ЛЮДСЬКУ ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ
Виділимо два підходи до людини — європейський і азійський. Європейський з часів Стародавньої Греції та Риму розвивав у людині індивідуальність, мав її за найвищу вартість і з огляду її блага оцінював усі суспільні інституції. Християнство дало цьому принципово високе осмислення.
Азійський світ мав колектив за вищу суспільну вартість і підпорядковував йому людину.
Ореол християнської європейської цивілізації значно менший азійського, одначе дух християнства, а потім і прогрес науки і техніки сприяв поширенню індивідуалістичних західних засад і в інших частинах земної кулі. Технічний прогрес вимагає ініціативного трудівника, а позаяк залишатися збоку від технічного прогресу не може дозволити собі жодна нація, то й країни з найбільш колективістичними традиціями мусять сприяти вихованню самостійності свого громадянина, аби зробити з нього відповідального, ініціативного трудівника.
Після другої світової війни набуває всесвітнього поширення ідея прав людини. За людиною визнають автономне право на демократичні права і свободи. У межах держави вона набуває автономної вартості, причому право держави щодо людини значно звужують рамками Загальної декларації прав людини ООН 1948 року та низкою інших міжнародно-правових документів. Реально ідеї Декларації працювали донедавна тільки в житті країн європейської цивілізації, але за ідеал вони працюють і для азійських країн. Тому в ООН за ці документи голосували не тільки демократичні країни, а й недемократичні.
Демократичність і забезпечення права людини — могутня спонука до боротьби проти різних диктаторських та авторитарних режимів. І ця боротьба з бігом часу все більше країн ставила на демократичний шлях розвитку.
Таким чином, не тільки християнська релігія, а відтак і наука відкрила неповторність людини і дала науковий підмурок для морального визнання неповторної вартості кожної окремої людини, не тільки потреби економічного розвитку примушують давати людині все більше індивідуальної свободи, але й міжнародне право закріпило в юридичних документах цей магістральний шлях розвитку людства до переростання людської одиниці, колишнього об'єкта маніпуляції в руках держави, на повноправну індивідуальну особистість. Людство дозріло до тої стадії, коли кожна нація може дозволити собі надати свободу дій кожному своєму громадянинові без риску для свого суспільного національного блага.
Процес дорослішання людини, пов'язаний з усвідомленням себе як окремої індивідуальності, послаблює її залежність від колективу і включає її в контекст світових відносин на основі загальнолюдських критеріїв — Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових документів з проблеми прав людини. Цей всесвітній процес діє проти традиційного російського уявлення про людину як безправну істоту та слухняний гвинтик у руках державної машини. Суперечність між російським поглядом на людину та міжнародно визнаним поглядом — це боротьба старого з новим. Позаяк має місце боротьба окремого із загальним і старого з новим, то перемога загального, до того ж нового, не викликає сумніву.
Період перебудови і гласності дав можливість поглянути самим на себе і побачити нашу страшну зацько-ваність, затурканість. І не дивно, що в російській публіцистиці зараз виникає тема: «Хто ми? Що ми за люди? Що ми за вид у порівнянні з іншими людьми світу? Що зробила з нас затверділа психологія обложеної фортеці?»
Хочеться відповісти їм: рабів зробила з вас політика загарбань. Під тиском світового прогресу ви відпустите інші народи і на власній землі станете вільними, нормальними людьми.
КРИЗА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКОГО ІМПЕРСЬКОГО ІДЕЙНОГО ПРИКРИТТЯ
Усякий колонізатор шукає виправдання своїх загарбань. І Росія намагалася знаходити їх. Сибір «освоювала», немовби він був її власною якоюсь порожньою землею. Україну «рятувала» від польського покатоличення. Середню Азію захопила, щоб не дати її англійцям… З середини XIX сторіччя царат збільшує увагу до слов'ян Середньої Європи, і вчені посилено починають поширювати панславісну ідею.
Розвиток промисловості і транспорту XIX і XX сторіч, здавалося, давав матеріальні засоби для розширення імперії на весь євразійський континент і навіть далі, а марксистське комуністичне вчення з його проповіддю всесвітньої диктатури пролетаріату здавалося вельми вдалим обгрунтуванням. Далебі, воно чудова знахідка для російського імперіалізму. Всяка попередня ідея («освоєння» Сибіру, «протистояння» Англії на Кавказі, в Ірані, панславізм) була локальна. Тут же європейська теоретична думка підносить просто чудовий подарунок — учення, що дає обгрунтування планів підкорення цілого світу, і якщо досі претензії Росії на безмежне розширення знаходили вираз у містичних побудовах, «пророцтвах» та поетичних фантазіях, то марксизм дав щось зовсім нове — складну науковоподібну побудову, що обгрунтовувала неминучість встановлення диктатури пролетаріату у всьому світі. Обгрунтовування економічне, філософське, політичне. Отже, загін «інтернаціоналістів», що поставив собі за завдання встановлення так званої диктатури пролетаріату, спирався на широке європейське вчення. Не слов'янофільство, яке, будучи суто російським витвором, від самого початку викликало в багатьох підозріння. Марксизм, за походженням європейський, за спрямуванням глобальний, — чудово! Звичайно, для того, щоб можна було себе серйозно подавати світові за провідників Марксового вчення, треба було грунтовно поміняти стару імперську бутафорію на нову пролетарську символіку. Що і зробили: двоглавого візантійського орла, що дивиться на дві частини світу — Європу й Азію, замінили глобусом з п'ятикутною зіркою, що охоплює всі п'ять континентів, і замість біло-червоно-синього царського прапора — червоний пролетарський прапор, та замість гімну «Боже, царя храни!» — глобальний «Інтернаціонал».
Більшовики
