Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

Ще бабуся лякала, що русалки можуть дітей, особливо хлопчиків, перетворити у потерчат (якось сказала – потерят). А то такі істоти, що галайкують (галасують), роблять людям шкоду, перекидають усе надворі, а як двері відчинені й нікого нема, то й у домі. Правда, іноді, як дізнаються, що когось несправедливо засудили чи обмовили, то помагають. Бо хоч малі й люблять повеселитися, а справедливі, особливо до родичів. Взагалі ж потерчата – то діти, котрі вмерли малими.

Можуть вони поставати перед людьми і в образах дорослих. Розповідала бабуся, як один чоловік віз до млина жито молоти. Їде і журиться, що так мало вродило, всього пару мішків. Коли бачить – чоловік іде дорогою. Наздоганяє його, давай, каже, підвезу. Той сів, чоловік і питає, куди він ішов. А той мовчить. Ну, думає, певно, німий. Коло млина той німий і зійшов. Чоловік заїжджає у двір до млина, дивиться й очам своїм не вірить – віз повен мішків. Здивувався вельми, а як додом вернувся – матері розказав про те диво.

– Прости, сину, – каже вона, – ни хтіла тобі казати. Дівкою я на заробітках була, там дитя нагуляла. Тико воно нидовго прожило. Никому про те ни казала, як вернулася у своє сило. Ой, тож, певно, твій бідний брат і був.

Існували поради, як уберегтися від русалок.

Про те, що треба запалити свічку, я вже казав.

А ще треба подивитися на сонце і рукою ніби покликати його до себе. Тоді русалка злякається і втече. Або побігти напроти сонця.

На русалчиному тижні треба на лавці чи ліпше за межею двору класти хліб, ставити молоко або свіжу воду. Русалка, якщо навідається, зрозуміє, що ти до неї зла не тримаєш, або прийме дарунок, дасть знак, що була й гостину схвалила. Тим знаком може бути квітка, кинута у воду. Тільки ту квітку не можна брати руками, а воду тре’ вилити на той бік, де стежка чи дорога до поля веде.

Русалка ж у сні віщує скору смерть або борг пам’яті, який не віддав мертвому.

Та русалки, казала бабуся, не тільки зле роблять чи ману наводять. Один чоловік все бідкався, що поле не родить, бо бідна там була земля. От раз ішов по тому бідному полю, коли бачить – дівчина навстріч.

Низнакома, ніби ни з його сила. Заговорив до неї, скаржиться на свою біду, а вона й каже – ніби ни каже, а співає: візьми та посади кущики волошки по штирьох вуглах поля й сіль по полю посій. А як з поля йтимеш – ни оглядайся. Він так і зробив. І почало те поле родити, а чоловік розбагатів.

Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.

– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.

Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…

А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.

Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.

– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.

Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.

Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.

От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.

Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.

А Митро то був такий хлопець з багацької родини.