Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Кров її, кров – борозною глибокою… Господи, Господи… Сніг і вітри над моєю отчизною… Боже, цю чашу розбою бездомного Дай мені взяти рукою залізною Й пити з одчаю каменоломного. Вірю я, Боже, ватаги Богданові Поруч з Тобою у сонмі архангелів. Господи, Ти у хвилину останнюю З них надішли мені смертного янгола. Дотик його – і безодня відкрилася, І, як дощем, шепотить серафимами. Там перед світом, благаючим, крилосом Очі її над вогнями і димами. Господи, Господи… Вірю, мій Отче, в спокою державному Мудро Ти судиш і мудро розмірюєш: У життьовому потоці безправному Кожного нагло питаєш: «Чи віруєш?» Вірую, Господи! Вірую! Вірую Тілом усім, перейнятим уявою! Кожен увійде, хто ляже офірою, В царство пресвітлеє, золотоглавеє. Господи, Господи… Судний день
(Орнамент)

Світлій пам’яті Мері Тріор

Сон мій – задушлива, тьмяна утома від шуму епохи. В шумі паркому лежи, слухай зростання грози. Все розчиняються сни високі й безмежні, як вечір, — Вечір епохи, де кров плеще в мідяні щити. Сонце мідяного бою огнем невблаганим розквітло, Спалить земнії сади гнівна планета сердець. Що ж, розімкнулися ніжнії руки дівочі, мов крила. З чорної важко землі мертвому й сонному встать. Знаю, лебідонці білій в чорному полі ячати, В полі нічному їй чорного лебедя ждать. Віється в мене з долоні попелом пам’ять прожита; Пір’ям спижевим війни люба отчизна шумить. Гей, корогвами полощуть вісники Суду Страшного, Віщий не стерпіти сон в течії темних годин. Він, як блискучий жених опівночі, двері розчинить. В безвісті темній часу Бог неминучий іде. Важко проснутися, встати в безсвітнім просторі будови, —