Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
На руську землицю лягає вже нічка, Спокійна, мовчазна, на личку з зірками Поля потемніли, зчорніла і річка, Хатки до землі ген припали дахами. Хатки почорнілі і чорні в них люди Попукані руки й твердії мозолі, Лягають втомлені – і тихо усюди, Затихла вже праця у хаті і в полі. Спочили… Се може єдині лиш хвилі, Що нарід наш горе скидає зі спини, Що поту не ронить, не гине в знесиллі, Єдині безжурні житя се години. Гей, ноче! Як станеш від сонця тікати І пітьми плащ чорний у бори ховати, В мойого народу возьму ту тьму-тьменну, Ті стони зловіщі і долю злиденну. Люблю Тебе
Люблю Тебе, мій Народе великий, – великий на біль і доброту, великий на терпіння. Люблю Тебе за Твій гарт душі, з яким переносиш від віків удари недолі і «братів», і за Твоє м’якосердя люблю Тебе.
І за любов до рідної землі, до Твойого минулого, за вибухи Твойого завзяття, за вічну борбу, хоч би пасивну, але тверду, уперту, – люблю Тебе.
І за Твоє сліпе довір’я до Бога і долі, за Твій спів, тихий голосом та могутній чуттям і за любов до рідного слова, котре Ти зберіг в скарбниці Твойого наболілого серця, мов дорогий алмаз.
Люблю Тебе за Твій труд, Твій піт, за Твої мозолі, за Твою журбу, тоску без краю, як Твій степ.
Люблю за Твої блудні стежки і за ті прямі шляхи, политі Твоєю кров’ю.
І за байдужність на власну долю, за Твою дитячу наївність та безпорадність, за Твоє недовір’я до власних дітей – провідників, за тверду руку, котрою бив їх в саме тім’я, за те каміння, що кидав під їх криваві стопи, і за оту муку, яку Ти, мов дитина молодій пташці, завдаєш своїм борцям.
За все і все люблю Тебе.
І тоді днем, коли з камінним обличчям йду шляхом життя без сміху і сліз; і тоді, коли душу пече – пропалює жар тої пекучої грані – сорому, яку щедрою рукою кидаєш в моє лице.
Люблю і тоді, коли близький до божевілля, ловлю
