Ніч ополудні - Артур Кестлер
Він дістав із шухляди папку і витяг із неї жмут паперів.
— Почнемо роком 1933-м, — сказав він, розкладаючи аркуші на столі. — Виникнення диктатури й розгром партії у Німеччині, де перемога, здавалося, ось-ось мала впасти у наші руки. Вас послали туди нелегально із завданням провести чистку й реорганізацію партійних лав…
Рубашов випростався й уважно слухав свою біографію. Думав про Ріхарда й сутінки біля музею, де він зупинив таксі.
— Через три місяці вас арештовано. Два роки в’язниці. Ви тримались зразково; поліція так і не змогла довести своє звинувачення. Звільнення й тріумфальний поворот додому…
Іванов відірвався від паперів, кинув швидкий погляд на Рубашова й продовжував:
— Удома вас бучно вітали й вшановували… нам тоді не вдалося зустрітися, бо ви були дуже зайняті. О, не подумайте, ніби я вам заздрив. Я розумів, що ви просто не мали змоги зустрітися з усіма своїми друзями. Я бачив вас двічі в президії. Ви ходили з милицями й виглядали абсолютно виснаженим. Логічно було б поїхати на кілька місяців до санаторію, підлікуватися, а тоді попросити якусь урядову посаду, адже ви були за кордоном чотири роки, виконуючи небезпечне завдання, мали б уже тим збридитись. Але ж ні! Не минуло й двох тижнів, як ви проситесь за кордон із якоюсь новою місією…
Несподівано Іванов перехилився через стіл і, майже сягаючи голови Рубашова, різко спитав:
— Чому?
Вперше його голос був жорсткий і пронизливий.
— Чи не тому, що вдома вам не сподобалося? Поки ви там були, тут сталися певні зміни, які вам не до шмиги, еге ж?
Іванов знову сів рівно й чекав, поки Рубашов щось скаже, але той спокійно сидів на стільці, потираючи пенсне об рукав і, видно, не мав наміру відповідати. Іванов продовжував:
— Ви повернулися на Батьківщину невдовзі по тому, як першу опозиційну групу було засуджено й ліквідовано. Між членами групи було чимало ваших близьких приятелів. Коли стало відомо, до якого ступеня розкладу спустилася опозиція, по цілій країні прокотилася хвиля всенародного обурення, але ви особисто не обмовилися й словом. Більше того, пробувши вдома всього два тижні, ви добровільно зголосилися до закордонної місії, дарма що не могли ходити без милиць…
Рубашову здалося, що кімната враз наповнилася запахом малого бельгійського порту — мішаниною цвілої морської трави й бензину. Привидівся цирковий атлет Пауль, який рухав вухами; Малий Леві, що салютував піднесенням люльки. Малий Леві… Він повісився у своїй кімнаті. Старий будинок, у якому він мешкав, щоразу здригався, коли по вулиці проїздило авто. Коли Леві знайшли над ранок із мотузком на шиї, усі подумали, що він ще живий. Насправді він уже був холодний. Лише будинок здригався, і від цього двигтіння його тіло крутилося на мотузку, мов живе…
— Після того відрядження, з яким, треба сказати, ви справилися взірцево, вас призначено керівником торговельної делегації в Б. Ви й на цей раз попрацювали добре, уклавши дуже вигідний для нас торговельний договір. На перший погляд, ваша поведінка залишалася бездоганною. А проте через шість місяців після того, як ви обійняли посаду, двох ваших найближчих співробітників, зокрема вашу особисту секретарку Орлову, відкликано з Б. як запідозрених у приналежності до опозиції. Розслідування підтвердило цю підозру. Вся країна сподівалася, що ви привселюдно відмежується від цих осіб, але даремно… Ви промовчали. Через півроку вас теж довелося відкликати з Б. Підготовка до другого процесу над опозицією наближалася до кінця. На попередньому слідстві ваше ім’я неодноразово згадувалось арештованими. Мовчати за цих обставин — це все одно що визнати себе співучасником. Ви й самі це все усвідомлювали, проте відмовлялися від прилюдних виступів та покаянь доти, доки партія не надіслала вам ультиматум. І тільки коли небезпека нависла над вашою власною головою, ви погодилися публічно схвалити курс партії й засудити тим самим Орлову. Її доля вам відома…
Рубашов слухав. У щелепі знову занило. Клятий зуб. Він завжди починав боліти при найнеприємніших згадках. Так, він знав долю Орлової. І долю Ріхарда. І Малого Леві. І свою власну. Глянув ще раз на білу латку на стіні — ось він, єдиний слід від апостолів революції. Доля апостолів йому теж була відома. Колись історія ступила на шлях, що обіцяв людству кращі форми життя. Сьогодні це був лише спогад. То навіщо ж тоді ця балаканина, ці церемонії?
Якщо якась частина людського єства непідвладна смерті, то Орлова лежить десь у величезній порожнечі і дивиться своїми очима — великими й лагідними, як у корови, очима, — на товариша Рубашова, якого вона мала за бога, і який навіть пальцем не ворухнув, щоб її врятувати…
Біль у зубі наростав, вдаряючи струмом по нервах.
— Прочитати вам зміст тої вашої заяви? — запитав Іванов.
— Ні, не треба, — Рубашов раптом помітив, що його голос зробився хрипким.
— Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ваша заява, яка одночасно була й зізнанням, закінчувалася гострим засудженням опозиції та безумовним схваленням лінії партії і її керівництва на чолі з вождем.
— Лише не ламайте комедії, — сказав Рубашов. — Ви добре знаєте, як подібні заяви пишуться. Якщо не знаєте, то заздрю вашій невинності. Тож прошу вас — облиште цю комедію.
— Ми майже дійшли до кінця, — заквапився Іванов, — Ще тільки лишилося з’ясувати два роки вашої діяльності, протягом яких ви були головою державної комісії з виробництва алюмінію. Рік тому, під час другого процесу над опозицією, головний підсудний, обмовившись про ще не до кінця з’ясовані справи, кілька разів згадав ваше прізвище. Хоч нічого конкретного сказано не було, підозра до вас серед партійців зростає. Ви робите ще одну прилюдну заяву, в якій знову проголошуєте свою вірність партії та її керівництву і різко засуджуєте злочинність опозиції. Це було якихось шість місяців тому. А сьогодні ви признаєтеся, що весь той час і навіть раніше вважали політику партії помилковою й шкідливою…
Іванов зробив паузу і випрямився у кріслі.
— Виходить, ваші заяви і клятви у вірності були лише засобом маскування. Я, між іншим, не моралізую. Ми з вами виростали на тих самих традиціях і до подібних
