Ніч ополудні - Артур Кестлер
— А далі? — не втримався Рубашов.
На обличчі Іванова знову з’явилася лагідна усмішка.
— Я не розумію однієї речі, — провадив він. — Ось зараз ви признаєтеся, що на протязі багатьох років були переконані в тому, що ми провадимо революцію до руїни. І водночас заперечуєте свою приналежність до опозиції та антидержавну діяльність. Невже ви гадаєте, я повірю, що ви спокійнісінько стежили за нашими справами зі складеними руками? І це в той час, коли ми, за вашим переконанням, закопувати революцію?
Рубашов здвигнув плечима.
— Я, мабуть, застарий і зашарпаний, щоб спромогтись на якусь протидію.
Іванов запалив нову цигарку. Його голос був тихий, але проникливий:
— Невже я повірю, що ви віддали в жертву Орлову й он тих, — він кивнув головою в бік білого прямокутника на стіні, — аби лише врятувати власну голову?
Рубашов мовчав. Ця мовчанка затяглася на кільканадцять хвилин. Чутно було лише, як Іванов пахкав цигаркою. Не дочекавшись нічого від Рубашова, слідчий заговорив знову:
— Я вас не розумію. Ось годину тому ви виголосили промову, повну всіляких випадів проти нашої політики. За кожен такий випад вас годилося б розстріляти без усякого суду. І водночас ви заперечуєте простий і логічний висновок, а саме: свою приналежність до опозиційної групи, на що ми, зрештою, маємо докази.
— Справді? — запитав Рубашов з іронією. — Якщо ви маєте докази, навіщо вам здалися мої зізнання? До речі, що ж то за докази?
— Доказів багато, — недбало сказав Іванов. — Між ними й план замаху на самого вождя.
Знову запала мовчанка. Рубашов надів пенсне.
— Дозвольте й мені поставити вам питання, — сказав він. — Ви справді вірите в це ідіотство чи тільки вдаєте?
У кутиках очей Іванова з’явилась та сама привітна лагідна усмішка.
— Я ж вам сказав, що ми маємо докази. Буду конкретнішим: ми маємо зізнання. Буду ще конкретнішим: ми маємо зізнання людини, яка мала виконати замах за вашим наказом.
— Вітаю! І що ж то за людина? Іванов голосно засміявся.
— Хвацьке питання!
— Можна те зізнання прочитати? Або зустрітися на очній ставці з тою людиною?
Іванов уже не сміявся, лише усміх застиг на його устах. Похилившись на стіл, він знову випустив дим просто Рубашову в обличчя. Ця розв’язність Рубашову не сподобалася, проте він змовчав.
— Пам’ятаєте ту історію з отрутою? — раптом сказав Іванов. — Здається, я вже запитував вас про це? Сьогодні ролі помінялися. Сьогодні ви на грані самогубства, А я хочу вам зарадити. Колись ви переконали мене, що самогубство — це дрібнобуржуазна романтика. Тепер я спробую відмовити від самогубства вас. І таким чином ми розквитаємось.
Рубашов не поспішав з відповіддю. Намагався відгадати, чи Іванов говорить щиро, а чи в його словах криється неминуча в подібних справах підступність. І водночас почував дивне, майже нестерпне бажання помацати пальцями білу латку на стіні. «Нерви, — подумав він. — Одержимість. Смішний забобон ступати лише по краях цементних плит у камері; бурмотіння безглуздих фраз; постійне потирання пенсне об рукав… Нерви».
— Цікаво, — порушив тишу Рубашов, — яку саме схему ви розробили для мого порятунку? Характер цього допиту радше вказує на протилежну мету.
Усмішка розлилася по всьому обличчі Іванова.
— Ви старий дурень, — сказав він Рубашову і, перехилившись через стіл, схопив його за ґудзика піджака. — Я таки добре зробив, що дав вам змогу вибухнути. Інакше ви вибухли б у найнедоречніший час. Невже ви не бачите, що зі мною нема навіть стенографа?
Він подав Рубашову цигарку.
— Ви поводитесь, як дитина. Як романтична дитина. Але досить цього. Зараз ми накидаємо коротеньке зізнання, і на сьогодні досить. Гаразд?
Гострим поглядом Рубашов пронизав слідчого:
— Що має бути у цьому зізнанні?
Іванов, не перестаючи посміхатися, відповів:
— У зізнанні зазначимо, що ви з такого-то року належали до такої-то опозиційної групи. А нижче додамо, що ви категорично заперечуєте свою участь у планах замаху на вождя. І пояснимо: ви вийшли з групи, довідавшись про злочинні терористичні задуми опозиції.
Вперше Рубашов посміхнувся.
— Якщо це і є метою нашої розмови, — сказав він, — то давайте краще її закінчимо, бо нічого з того не вийде.
— Дозвольте мені договорити, — сказав Іванов без видимої злоби. — Звичайно ж, я передбачав вашу впертість. Тож давайте розважимо ще й моральний аспект справи. По-перше, своїми зізнаннями ви нікого не видаєте. Вся та група була заарештована ще перед вами і половина з неї вже ліквідована. Від решти ми можемо добитися значно кращих, тобто цінніших зізнань, ніж оце невинне лепетання, яке я пропоную вам підписати. Сподіваюсь, ви мене розумієте й покладаєтесь на мою щирість.
— Іншими словами, ви й самі не вірите в існування замаху на Хазяїна, — сказав Рубашов. — То чому ж ви не хочете влаштувати очної ставки з тією особою, яка приписує мені такий намір?
— Поміркуйте як слід, — сказав Іванов, і обличчя його посерйознішало, — Уявіть себе на моєму місці. Зрештою, розподіл ролей, як ви знаєте, не остаточний. Ще може статися так, що наші місця поміняються. Зважте це — і дістанете відповідь.
Рубашов на хвилину задумався.
— Стосовно моєї справи ви вже отримали згори інструкції. Так?
Іванов посміхнувся.
— Ну, ваше формулювання дещо різке. Фактично ще не вирішено, чи класифікувати вашу справу як «А» чи як «П». Сподіваюсь, ці терміни вам відомі.
Рубашов ствердно кивнув. Так, ці терміни
