Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
Впала команда: «шагом руш» і валка заколисалася, захиталася, затупцювала на місці й рушила. Йшли ми безконечною, здавалося, хоч легко хвилястою рівниною. Дорога вела через якесь колгоспне поле, по обох її боках простягалися лани жита. Краєвид сумний, понурий. Багато землі стоїть облогом, сіл не видно, лиш здалека майоріє, тут і там, щось неокреслене високе. Це, як кажуть знавці, шахти. Самого міста Сталіногорська не видно, лиш декілька крайніх хат та могутній стовп диму з місцевого хемкомбінату.
Аж тепер наше товариство поділилося на два яскраво зазначені табори. Покищо, у потязі, не було більших сварок між совєтськими людьми й нами. Спільний голод і спільна непевна доля лучили всіх в одне. Та тут змінилися обставини. Москалі, ставши на свою рідну землю, з-панська дивилися на похнюплених, перестрашених галичан, що понуро топтали московську землицю. Почали сипатися з московського боку кпини, а то й погрози під нашу адресу. «Ґаліційская дивізія наступаєт на Москву», закричав якийсь кацапський весельчак. Його гідна братія бухнула сміхом. Засліплені, самі в німецьких мундирах, не знаючи, яка їх самих доля чекає, тішилися передовсім з чужого нещастя.
По кількох годинах маршу ми опинилися перед дивним комплексом будівель, огороженим високим, зверха обдротованим, парканом. На рогах огорожі стояли маленькі, але високі вежі, а на вежах красноармійці з автоматами. Цілість робила враження якоїсь чи то фабрики, чи то касарні; псувала лише вид ця огорожа з вежами. Ми зібралися у велику громаду перед воротами. Розпочався, оце вперше в нашому житті, складний процес переходу через «проходную» — таборову браму. Начальник конвою взяв у руки довгий-предовгий список полонених, чи пак «визволених», і викликав усіх по прізвищах. Ми відповідали згідно з поученням: ім'я, по батькови й рік народження, потім входили по одному до табору, де ту саму процедуру переводив хтось із таборового начальства. Оця процедура, з огляду на велике число «кандидатів» та слабе обізнання «начальства» з азбукою, тривала, здавалося, без кінця. Помучені, виголоджені люди, не маючи сили встояти на горячому сонці, лежали перед брамою, і, перейшовши всі митарства, вже всередині, лягали знову покотом. Однак, у таборі нас зараз же ділили на «взводи» по 50 людей, а згодом на десятки, визначували «взводних» з-поміж нас та лучили «взводи» в «роти». Ми холодно й пасивно дивилися на нових людей і на нові обставини. При невеликій кількості персоналу та, рівночасно, незвичайні, мабуть, як на місцеві умови, маси «приїжджих» робота йшла дуже пиняво.
Готові «взводи» тут же «встроювали» та піддавали «тщітельной обработкє», обшукуючи «за зброєю». Оце вже третя, у декого й більше, ревізія, і направду, не знаю, що ще можна було нам відібрати. Та практичні ревізори, які рекрутувалися із таких же людей, як і ми, і які, одначе, вспіли в міжчасі добути собі довір'я, все таки встигали, тут чи там, найти для себе щось практичного. Їх вимоги були невеликі: ґудзик, «люфка», німецька ложка — все це оголошувано з місця, як зброю, і — забирали. Вже було добре пополудні, як «начальство» впоралося з великою масою новоприбулих. Переконавшись, що ми назагал пам'ятаємо свої числа «взводів» і «рот», нам «розрішили» розійтися.
Тепер, річ ясна, всі кинулися розшукувати знайомих. Уся маса заметушилася, розбігаючися по всьому таборі. Невеличкий простір між дротами аж кишів від нового населення. Галичани тримались разом, поглядаючи з боку на небувале видовисько. Зате совєтчики чулися тут доволі по-домашньому, ніби то вони ніколи звідси й не виходили.
Під вечір настрої остільки поправилися, що нам видали по дві пайки хліба, за «сьогодні і вчора». Братство сидячи, а дехто на стоячки, почало мовчки їсти, — чути було лише жування.
Першу ніч у цьому таборі ми ночували вже по-совєтськи, лежачи гурмою на підлозі. Виявилося, що наш табір, це колишня недобудована фабрика гіпсу, а живуть тут люди в галі машин, кітлівні, словом, де хто попаде. Всі наступні дні приносили нам усе нові враження. По кількох днях ми вже були вповні в курсі всіх таборових справ.
І так, наш табор — це було так зв. «13 лагерноє отдєлєніє Провєрочно-Фільтрацийонного Лагера Но. 283 НКВД СССР». Був розположений у місті Сталіногорськ, 180 км. на південь від Москви і 80 на південний схід від Тули. Так офіційно звучала назва цієї приємної інституції, де нас мали провірити й профільтрувати. Система таких таборів постала й розвинулася у воєнні роки й спершу її головною ціллю було — «перевірювати» визволених з німецького полону червоноармійців. Відтак, впарі з звільнюванням окупованих німцями територій, оці лагері заповнювалися спершу практично всім мужеським населенням «визволених областей»; та від літа 1943 р. посилали туди вже не всіх поголовно, а лише «коляборантів». Поняття коляборанта, що в совєтській системі називається просто «ізмєннік соціялістического отечества», дуже широке, і так би мовити, елястичне. Підпадають під це поняття люди дуже різні. У таборах оці маси дістають назву «спецконтіґент», їх піддають дуже скомплікованому, єдиному в свойому роді, правному процесові, званому «провєркою» і посилають рівночасно куди небудь на «общеполєзную» працю. Це дуже розумно: совєтського «гражданіна», так би сказати, денацифікують на державний кошт, рівночасно ще й даючи змогу «окупити» свою вину перед «соціялістіческою родіною». Правна процедура «провєрки» виглядає так, що спеціяльна слідча комісія, т. зв. «особий отдєл», розбирає «вину» в кожному окремому випадку, більш небезпечних передає справжньому судові, невинних звільняє з табору без права повороту додому, а основна маса сидить і глядить, що буде далі.
У серпні 1944 р., безпосередньо по нашому прибутті, в таборі скупчилася колосальна маса людей, ок. 3.000, — далеко над таборові можливості. Тому начальство зразу подбало про відповідний збут для цих тисяч. Під Москвою, у цьому районі, де нас завезли, була, властиво, лиш одна можливість праці — а саме, в копальнях брунатного вугілля. Оце була загальна доля «спецконтіґенту» нашого табору. Щодня приїжджали до табору якісь людці, нібито добре вбрані, добре відживлені. З самопевними мінами. Таборовий персонал влітав у бараки, накидався на непривикле ще до нової дисципліни товариство, та виганяв усіх, хто лиш держався на ногах, на «общеє построєніє». Там приходили теж оці совєтські людці, оглядали людей, дослівно, як худобу на ярмарку, та вибирали собі відповідне число, часом 200, 300 і 500 людей. Їх зараз же оточувала відповідна охорона й вела на нове місце праці.
Ми й не зчулися, як табор став опорожнюватись. Минав
