Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
Наше життя йшло серед чотирьох мурів бувшої ґімназії, і від світа ми були цілком відрізані, одначе наша громадка росла, щоденно доходило кілька німецьких полонених, аж на п'ятий день назбиралося нас з 50. Це мало ту добру сторінку, що ми мали відомості, як і де посувається фронт, але й ту погану, що їда ставала щораз гірша. Невистачало теж одного Колі, і пильнувало нас уже кількох «красноармєйцов», що строго і докладно виконували свої обов'язки. Перші дні, коли ще панував хаос у шпиталі й утеча «поза шпитальний мур» видавалася доволі легкою, — минули, невикористані, безповоротно. Щось 28 липня появилися нові вістки про це, що, нібито, в зв'язку з дальшими успіхами Червоної Армії, наш шпиталь перенесуть до Перемишля. Що тоді мало б статися з нами? З одної сторони, хотілося б їхати з шпиталем дальше на захід, з другої — ніде не було сказано, що там буде ліпше. Та згори було відомим, що все оце міркування — пусте, нашоі долі нам усе одно не змінити.
Розв'язка прийшла доволі скоро: 29 липня 1944 р., під вечір, з'явився в нашому шпиталі лейтенант з кільканадцятьма красноармійцями. Усіх полонених зігнали разом, дали по боханцеві недопеченого хліба «построїли» по чотири та погнали. Дні при шпиталі, ще далеко не найгірші під оглядом харчу та трактування, минули також безповоротно.
Цю ніч ночували ми в давньому, ще польському, офіцерському касині, може сто осіб у маленькій кімнаті, лежачи один над-, під- і за другим; збиранина з цілої Европи галичани, німці, чехи, поляки, москалі, білоруси; були й азіяти. Раненько нас зігнали на площу, розділили ненімців і німців та «построіли» окремо. Між ненімцями переважали власовці всіх мастей, галичан було декілька. Скоро вранці почалася дорога, невідомо куди, як казали, десь на збірний пункт; дорога сумна-невесела, «під московським караулом», через рідну землю, що так нагло та трагічно найшлася під чоботом чергового окупанта. Йшли ми в горячий день. Сонце палило немилосердно. Порох по кістки. Дорогою їхали валки обозів, моторизовані частини, важка артилерія; танки, вояцтво все розсміяне, сите, повне надій на скору остаточну перемогу. Тут щойно я зрозумів, де основна причина большевицьких успіхів: німецьке військо била власна нечиста совість, більше, ніж противник, а найстрашніша зброя большевиків, це не були альянтські посилки — це був усенародній гнів, які большевики вміло запрягли до своєї воєнної машини. Ми йшли через стратовані поля, попалені села. Тут і там стояли німо, в тупій, понурій розпуці громадки селянок; мужчин майже не було видно. Очі селянок пильно вишукували між полоненими сорокаті стрілецькі куртки. Їх було, вправді, небагато, та безмежна розпука населення, здавалося, ще росла на вид кожного з нас.
Ми йшли та йшли, і здавалося, що дорозі кінця нема. Наш конвой (якісь піввійськові, півцивілі), зачіпив ще якусь групу цивільних москалів по дорозі та безцеремонно влучив їх у нашу валку. Із запитів про дорогу та поодиноких висловів конвоїрів можна було ствердити, що йдемо до якогось збірного табору, а де це мало б бути, — невідомо.
По кількох годинах маршу, коли вже до вечора було недалеко, ми опинилися перед маленьким, понурим якимсь темним сільцем. З радісного порушення між конвоїрами виходило б, що це наша ціль. Підійшовши ближче, ми теж зорієнтувалися, що це так; перед нашими очима розвинувся непересічний вид: село було оточене шнурком вартових з автоматами; стодоли, стайні, а то й подвір'я були переповнені постатями в сорокатих блюзках, що стояли, сиділи й лежали всюди, де лиш було трохи місця. Вже стемніло, як нас почислили, переписали та замкнули в якійсь оборі, де вже містилися якісь москалі в німецьких мундирах. Та була ніч, ми були голодні, помучені, і ніхто не думав про щось інше, крім спання. Цю ніч я переспав на голій землі, на дворі, і мені це видалося дуже прикрим. А це мав бути лише початок.
Рано, як тільки зійшло сонце, нас зігнали на рівні ноги та повели до «бані». Це була більш ніж примітивна буда, де брудний москаль грів у кітлі воду, а другий, гідний його кумпан, вішав наше лахміття на гак у бляшаній скрині, називаючи гордо це все ж «дезкамера». Це було теж нове, і з цею інституцією я мав відтепер зустрічатися стало, через півтора року.
Вся ця процедура мала ту добру сторону, що туди ж прийняли ще кілька груп, майже виключно галичан, між якими були знайомі; по кількох хвилинах ми вже знали, що село називається Броніславувка, що є нас тут багато, може тисяча, а може й дві, сидять вони тут вже майже тиждень, їсти дістають чотири сухарі й дрібку зупи денно, а що буде далі — невідомо. Вертали ми від цієї «вошобойки» з дивно приємним почуттям, що ми не самі. У нашій стодолі, крім кількох галичан, сиділи самі совєтські люди, хоч і всі в німецьких уніформах. Вони, очевидно, зараз же почали на наших шкірах доказувати свою льояльність перед несподіваними визволителями, лаяли «українцоф-бандєровцоф», «ґаліцких есесофцоф» і т.д. Не один з нас собі подумав, що по такім лагері, можна мати претенсії на відпущення цілого ряду гріхів. Настрої були розпачливі, і не перервали їх навіть видані в полудне чотири сухарі.
Весь день ширилися сплетні про скорий виїзд, невідомо куди. Покищо, нічого такого в очі не кидалося. У большевиків не так, як у кожній іншій армії: нема жадних приготувань, пакування речей, чи чогось подібного. Там кожний вояк встає, зіває, каже «да» і є готовий до дороги.
Та після обіду почалися знова «построєнія» та «подщоти». Щось таки висіло в повітрі. Під вечір ми бачили, що підготова до визїду ведеться; розібрали «вошобойку», два мішки з сухарями погрузили на авто теж, ще якісь продукти у пушках та скринях. Появилася сторожа на конях, чого дотепер не було. Вечером упав рясний дощ і перемінив довколишній чорнозем у неприступне багно. Та мимо цього, вже темніло, нас зформували в чвірки, обставили конвоїрами на конях та погнали.
Остання наша мандрівка по Галичині, була дійсно хресною дорогою. По
