Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
По довгому марші, що відбувався півбігом, ми врешті добилися до якоїсь станційки, назви якої навіть не пригадую. Заїхав ешельон і нас почали «поґружать». Отут багато з нас на довгий час в останнє торкнулися галицької землі. Видно було, що з нами коїться щось страшне, що щойно тепер дійсно починається дорога в невідоме. Багато плакало зі змучення та безсилої розпуки; інші брали з собою грудки землі. Думаю, що саме тоді настрої осягнули цього, що німці звуть «тіфпунктом».[52]
В ніч з 31 липня на 1 серпня 1944 р. докладно в 25 річницю зайняття з'єдиненими арміями Києва, вирушили ми в новий похід на Схід — похід глибоко трагічний. Лиш малій частині дивізії вдалося побувати в Україні та в Росії та не як побідникам, а під баґнетом тих, яких ми мали перемогти.
В Царство Сатани
Щойно у ваґоні, де нас впакували по 50 осіб та дбайливо задротували двері, я зустрінувся безпосередньо з масою наших полонених. Почалися запитання, оповідання, здогади. З цього виявилося, в першу чергу, що, назагал, усяке забирання в полон мало далеко більш драстичний перебіг, ніж у моєму випадку. Звичайні були випадки добивання ранених, розстріли старшин, не кажучи про грабування поясів, черевиків, окулярів, щіток до зубів, бритв та інших речей. Скоро думки всіх звернулися до другого, що буде далі. Ще ніколи, перед ніким із нас, це питання не стояло так гостро, як саме тепер. Думки про наше майбутнє, як усе, були розбіжні. Навіть щодо напряму дороги не було певности. Були такі, та це крайні оптимісти, що думали, нібито нас везуть до Львова, а там — розженуть. Інші, більш помірковані, вважали, що нас везуть на якийсь великий монстр-процес до Києва, чи Москви. Та поволі ширився погляд, що їдемо десь на роботи на Урал, чи в Сибір. Попри непевність завтрішнього дня томив нас другий ворог — голод і спрага. Сама розпука та голод — це квінтесенсія наших почувань з цих жорстоких днів. Харч який нам видавали — це були чотири шматочки сухарів та маленька дрібка консервованої каші. Та дивувало нас, а навіть журило, чому його нам видають взагалі? Чому нас кудись везуть? Чому з нами панькаються? Ніхто не передбачав нічого доброго за тими большевицькими заходами. На другий день їзди ми переїхали Збруч і здивувалися всі, що він такий смішно вузенький…
Дні минали, а ми їхали. Минули Проскурів, Вінницю, а про кінець дороги навіть чутки не було. Ця непевність завтрішнього дня мучила не менше, ніж хвилювання про долю родини, більше ніж голод, що жорстоко скручував кишки. Тому що в дорозі не можливо було дістати води, витворилася звичка пити воду, яку лиш можна було знайти, чи то з рана на станції (на більших станціях нас випускали), чи з льокомотиви, чи з даху, як падав дощ. Наслідком цього, кинулися шлункові хвороби, і до діри. Яку помислові «східняки», за прикладом інших ваґонів, видовбали в підлозі, формувалися справжні черги.
Мимо всього безміру нещастя, що на нас звалилося, ми не могли не обсервувати цього, що діялося навколо нас, не могли не помічати країни, через яку їхали. Я мав щастя зайняти куток під вікном і це мені остільки вийшло на користь, що міг забути за всі страхіття, дивлячись на краєвид та людей і роблячи свої висновки. Країна нагадувала Галичину. Лиш не було наших нивок та загонів, а управа одного роду збіжжя, чи городини займала великі простори. Села, вздовж залізничного шляху, доволі понищені, та не так, як, міста, яким назагал дісталося більше. На селах чиста українська мова, по містах, радше по станціях — російська. Написи на «вокзалах» двомовні, українсько-російські. Говорити з населенням не було нагоди, та співчуття до нас було очевидне, його бачилося з облич. Еули випадки, що поодинокі люди давали цьому співчуттю докази: у двох, чи трьох випадках, бабусі, що винесли якісь дрібнички на станцію, щоб їх продати подорожнім, роздавали їх полоненим — не багато це було, якісь коржі, хліб, чи махорка та все щось було. Не йдеться про користь із цього, лише про символ.
3 серпня 1944 р. ми переїжджали через Київ, але самого міста ми бачили мало. Правда, ми стояли кілька годин на якомусь двірці, та враження про ціле місто не можна було собі виробити. Видно було великі знищення, дбайливо поприбирані руїни, люди бідні й обірвані, але бачилося і гарно, по-европейськи вбраних панів, що говорили російською мовою.
Та й у Києві нас не вигрузили, а повезли далі. Чутки про Урал та Сибір набрали сили. Їхали ми тепер прямо на схід і скоро переїхали Суми в напрямі на Курськ. Ще день і ми були на чисто російській території.
Я не раз чув, що подорожній відразу відчує різницю між Московщиною та Україною, переїхавши границю між обома країнами. І дійсно, вона так яскраво виразна, що її не можна не помітити. Останнє українське село таке відмінне від першого російського, так відмінні біленькі хатки від понурих «ізб», садки від брудних обійсть, що відразу впадає в очі окремішність двох світів.
Переїхавши Курськ, ешельон завернув раптом на північ, на Єлець. Це останнє місто виглядом нагадує якийсь людський мурашник, з якого сторчать вежі 7-ми церков.
6 серпня ми були в Орлі. Напрям на Москву був вже очевидний. Що нас там чекає?
Поволі здобувала собі силу і поширення вістка, що нас везуть у підмосковські копальні бурого вугілля. Це питання розхвилювало всіх. Отже, не на суд, і не на смерть, а на працю. Що ж, може це ще не найгірший вихід — думалося. Знову — робота в шахті, це не жарти… І як харч остане такий, як дотепер…
Ранком 7 серпня 1944 р. ми стали на станції Сталіногорськ. Заметушилися конвої, забігали станційні урядовці, вправлені в прийманні таких транспортів. Почалася «виґрузка». Дорога, значить, скінчилася, і тепер уже мусіло рішитися, раніше, чи пізніше, що з нами буде.
Перший раз при денному світлі я побачив нашу колону. Було в ній може більше, ніж 2.500
