Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
По годині маршу добилася наша громадка до Золочева. Там уперше зустрілися ми з большевицьким військом у масі. Воно доволі різнилося від цього, яке ми знали в роках 1939-41: люди не так підібрані, пізнати, що поборові комісії не перебирали, вбрані дуже нужденно, ще гірше взуті, за те всі з новими «пагонами», заведеними в минулому році. Між рядовими було дуже багато українців зі східніх областей, а характеристичних для кол. Червоної Армії азіятських лиць не було зовсім. Там і тут видно було полонених, але тільки німців. Стискалося серце на саму думку, що з галичан це тільки ми, невдахи, мали нещастя попасти в совєтський полон. Саме місто було страшенно знищене бомбардуванням, артилерійським обстрілом та пожежами. Не було дослівно ні одного цілого дому, ані одної шиби. Цивільного населення на вулицях майже не було видно, хіба десь-не-десь, з-за вугла, та тільки жінок. На якомусь напіврозбитому будинку кривими літерами, крейдою було написано «Горсовет і Міськрада». Там крутилися якісь типи в цивільній одежі та з червоними опасками. Вулиці були повні всяких орієнтаційних таблиць: «Хазяйство Рабіновича», «Госпіталь Шмульовера», до «Пржемислян» 12 км. і т.д. Характерне, що всі назви місцевостей були подавані, хоч очевидно кирилецею, зате польською вимовою. Було багато установ, характерних для прифронтової полоси, як Медпункт, Городская Комендантура, Мєсто отдиха для офіцеров. Спеціяльно це останнє вказувало, що часи міняються.
У місті панував шалений рух. Військові частини їхали скорим темпом на фронт. Впадав в очі брак більших піхотних одиниць, моторизація була, здавалося, стовідсоткова.
Авта, танки, «штурмґешіци» у величезній більшості альянтського походження. На автах різні бойові кличі: вперьод за Сталіна, за родіну, за Сталіна, дайош Европу, да здраствуєт боєвой союз демократических стран міра, образи Сталіна, Молотова на моторах і т.д. По боках вулиць часто стояли зіпсуті большевицькі авта, коло них, або на них, сиділи похнюплені «виновники» — шофери. Вся «приманчивость» совєтської системи стала перед нами в яркому світлі.
Нас попровадили, по короткій виміні слів з дижурним у командантурі, до високого, ясного та дуже збомбардованого будинку в середмісті. Зі слів конвоїра виходило, що це шпиталь, хоч нам дивно було, що там взагалі ще щонебудь може бути. Через розвалену браму ввійшли ми на шпитальне подвір'я. Наш конвоїр передав нас там смішному, віспуватому дядькові з відзнаками совєтського «шпіса». Цей подивився на нас скоса, сказав конвоїрові підождати, «пока переберйом», закликав кулявого, сухітничого бльондина, що сновигав з автоматом по подвірї та гукнув: «іді-ка Коля сюда, плєнних прівєлі». Коля, щось буркнувши під ніс, звільна пішов у нашу сторону. Тепер «товариш старшина» звернувся до нас: «ну, вот, смотрітє ребята, папалісь, значіть, пока работать нада. Щас ми вас роспридєлім, значіть, по мєстам, а ви, сматріте не ухадіте нікуда, всьо равно спаймают». Так нас приділили до роботи в шпиталі, а сухітничий, ранений до того недавно в ногу, Коля став нашим конвоїром. Перший день полону минув на усуванні грузів та уставленні ліжок, ночували ми «всем калхозом», тобто разом з шпитальним персоналом в одній кімнаті, а попри нас хропів і Коля, наш надійний конвоїр. Ми мали хвилину спокою, та, хоч були помучені і голодні, сон не брав. Хотілося зібрати до купи думки, та навести підсумки першого дня в полоні. Це одначе не було легко; несамовиті переживання останніх днів, кульмінаційним пунктом якого став наш полон, так сильно розхитали всю мозкову машинерію, що процес логічного мислення відновлювався до болю поволі. Цей стан москалі дуже гарно окреслюють словом «башка нє варіт». Дійсно, «башка» кожного з нас у перших днях полону була нічим більше, як смішним, нужденним, приладом до ношення шапки, оскільки взагалі ще хтось її мав. Нагла, ніким непередбачена зміна, була так глибока, така болюча і трагічна, що до ґрунту нищила здібність людини помічати й витягати висновки з поміченого. Прикро мені, що перша проба аналізи духових переживань наших полонених виходить з-під такого слабого і невиробленого пера, як моє. Та, на жаль, не маю іншого засобу поставити перед загалом у всій яскравості психічний образ галицького добровольця у полоні. На своє виправдання скажу лише одно: кожний, не лиш мій, такий опис, чи аналіза, будуть заслабі. Це замало перечитувати, це треба пережити, щоб розуміти весь безмір почуття духової розторощености, в якій ми раптом знайшлися. Ми, що таки добре знаємо большевиків, можемо зрозуміти тодішню поважність і небезпеку ситуації, безвиглядність, болючість почуття невдачі, врешті — самий страх; але тієї чорної розпуки, тієї безодні одчаю, тієї безнадії, серед яких ми нагло опинились, не зрозуміє ніхто, що не був у такому ж становищі. Почуття розпуки — це перше засадниче почування; почуття поразки — слідуюче; та рівно ж одне з основних — це відчуття здивування. Чому взагалі з нами возяться, чому нас не помордували відразу, чому не постріляли? Чи не зробили це для того, щоб потім могти довше насолоджуватися пімстою? Чому не роблять з нами цього, що робили німці з ними?
Та все це питання, на які мала відповісти щойно майбутність. Перша проблема, яку висунув приходячий поволі до голосу фізиз, була — їсти. Та шлунок ще довго, довго мав бути ненасичений. Кусень хліба (тепер уже знаю, що це було 200 грам) і бляшанка «супу» було, покищо, все.
Другою такою центральною проблемою, довкола якої крутилися думки всіх шістьох нещасників, була — втеча. Та тут на стероризований мозок каменюками кидалися питання: куди? як? у чім? пощо? чи не підуть «вони» й далі? І чи має не лиш така утеча, але й усе життя, якийсь сенс?
У таких настроях минули 3 дні, а далі — треба було носити ранених до «операційного залу» і вибір упав, чомусь, саме на мене. Це мало, мимо важкої роботи, ту добру сторону, що час від часу «капнула» якась зупа, чи кусок хліба. Тоді ж мав я нагоду ближче пізнати людський матеріял Червоної Армії. Дійсно, німецька розвідка слушно доносила, що більшість вояків тепер, це свіжо мобілізовані українці і саме з «визволених» земель, звичайно,
