Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Два місяці — червень і липень — я перебував у Гренадерів. Багато пережито в обстановці надто скомплікованій, коли, з метою відродження боєздатности військ, політичні провідники кидалися в ріжні боки: то видавали прикази відновлення кари на смерть, то її касували; то підтримували військових командірів, то, навпаки, зміняли їх і тим підривали їх авторитет. В цих обставинах знайти позитивну творчу лінію було не легко; командіри від "как прикажете" звичайно банкротували. При мойому прощальному рапорті, генерал Май-Маєвський примушений був признатися, що "дебют" мій вийшов уже не зовсім погано. Проте зазначу, що з кожною хвилею, як коні мчали мене в глибину запілля, я почував, що якийсь великий тягар спадав із моїх плечей, я почав дихати вільніше й навіть крадькома від гренадера відійшов, став і перехрестився, бо дійсно було з чого тішитися.
Розділ IIОдеса. Українізація й большевизація — осінь 1917, переходова доба. Катеринослав, Губерніяльна Рада і провідники укр. руху. Військова праця. Окр. Совіту. Виступ Корнілова
Катеринославська залога з деякими запасовими полками, котрі були розташовані в Херсоні та Миколаєві, творила одну спільну військову групу, яка була інтегральною частиною Одеської Військової округи. Тому, як то було зазначено в передмові, одержавши покищо провізоричне призначення на Катеринославщину, я з південно-західнього фронту впрост подався на Херсонщину.
В Одесі, в місці осідку Штабу Одеської Округи, я змушений був зупинитися для одержання відповідних інструкцій від Штабу Округи і, крім того, там-же була й українська централя для Румунського фронту та Одеської військової Округи. Я сподівався одержати від неї так необхідні мені інформаціі, бо підчас перебування на фронті був цілком відтятий; мене особливо цікавив хід національної революції та инші ближчі перспективи. Начальник Штабу, генерал Маркс, який на революційній мові називався "червоним генералом", знав мене особисто по минулій службі в одному Гвард. полку. Поступовець своїми особистими переконаннями, він, одначе, не міг йти сліпо ні за "Румчеродом",[2] у якому "совітські" впливи були яскраво домінуючі, ні за українськими політичними угрупованнями, які помалу, але певно йшли до приєднання Округи до України. Така позиція генерала не задовольняла ні ту, ні другу із впливових уже на той час політичних течій, а через те з кождим місяцем питома вага його, як Начальника Штабу Округи, все зменшувалася; проте, в серпні 1917 року з ним усе ще рахувалися, без його участи не відбувалося жадних зборів. Штаб усе був тим бджільником, куди сходились усі для одержання інструкцій, хоч потрохи, нишком, шукали вже йому заступника. Сотник Вербицький, що був відпоручником Національної Краєвої Ради при Штабі Округи, поінформував мене, що моє призначення сталося під впливом українських кругів, але й сам генерал Маркс, як "старий Волинець"[3], підтримував мою кандидатуру. Українці мали надію, що мені вдасться українізувати залогу Катеринославщини, і тим покласти певні передумовини для приєднання Катеринославщини до України. Загальні мої вражіння від перебування в Одесі були невеселі. Фактично — повна відсутність влади. Округа переживала добу, так добре відому всім мешканцям великих і малих міст, що знаменувала очікування нової влади — не знали лише, хто буде спадкоємцем Тимчасового Правительства: Українці чи Совіти? На мій погляд, Українці навіть в цьому інтернаціональному місті мали більше виглядів на успіх, але чи пощастить їм утриматися — це було питання. Ставлячи собі на чергу це питання, я відвідав наш Гайдамацький Кіш полковника Сахна-Устимовича, говорив з ним, цікавився всілякими моментами з життя Коша, виявив, що тертя й перешкоди були сильні, що в своїй організаційній праці вони тупцяли на місці; у мене лишилося вражіння, що аби Кіш був уже сформованою частиною, над ним ще треба було багато працювати: бракувало головно досвідченої, звиклої розбиратися в організаційних питаннях старшини.
Назагал, в Одесі "українізація" запасних полків йшла поруч із "большевизацією" й невідомо було ще, хто подужае.
***Нарешті, прийшла з Петербургу офіційна згода на моє призначення і я виїхав до Катеринославу, де сподівався вже цілком певно знайти вихід усім моїм почуттям старшини — нащадка старшини Дунайського козачого війська. Треба-ж було статися так, що й на Катеринославщину я попадаю в момент перерви політичного активізму. Провідники губернії могли спертися в своїй національній праці на наше село та на збірки селянських мас у містах — на запасні військові частини; при початках революції на Катеринославщині переведено чимало й доброї праці по касарнях, але славнозвісний наступ Керенського вибрав із Катеринославщини на фронт усе, що було сильного й здібного стати творчим матеріялом у накопичених й розбурханих агітацією масах салдатні. "Касарня", почувши свою силу, рішила не здавати своїх позицій, а вони були нескладні: війна потрібна буржуям — на земній кулі всі рівні, а через те офіцери — наші товариші; ми проливаемо кров(?!), а через це маємо бути добре забезпечені. А до того ще треба додати тисячу всіляких претенсій характеру персонального: я воював 2 роки, а такий-то — рік і т. д…. Всі хотіли прав тоді, коли навіть сама згадка про обовязки викликала сильний протест: це була, на революційній мові, — "реакція".
Мій попередник, Генерал Вигран — Начальник Залоги, змушений був просити про демісію, бо його погляди не могли принатуритися до нових умовин. Життя наказувало бути гнучким, уважливим до найменших революційних проявів. В тому хаосі вимагалося уміння
