Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Ледве ліквідували мицю подію, як насунулися инші неспокої. Так, пригадую собі заворушення на грунті змагання здобути зброю в гарматних касарнях. Справа стояла так: із запасного дивізіону позвонили до мене у вечері й просили обовязково завітати до касарень, бо вояки вимагають від команди зброї. Я відмовився, сказавши, що тепер не маю часу, а надїду завтра по полудні. Я потрібував часу на орієнтування й на "вкроплення" в маси гарматчиків своїх людей. Кажу "своїх людей" не тому, що їх спеціяльно організував. Цього не було ні тоді й ніколи опісля, — це приходило само собою, — через якийсь нематеріяльний телефон улаштовувався контакт моральний і фізичний однаково думаючих вояків. Також ніколи біля себе я не організував ні від ворогів, ні від "своїх" людей жадної охорони, але я її почував, — вона завжди приходила сама, як із землі. Так було в нашому військово-українському русі завжди у відношенню до кожного начальника-вождя, чи він був старший начальник чи молодий сотник. Бувало так, що біля свого помешкання (у Єпифанова, Новодворянська й Проспект) часто натрапляв на варту, або — захожу в кімнати, а у мене сплять кілька вояків. Питаю джуру, що це за "гості", — він винувато усміхаеться і загадково каже: "Так буде краще". А це означало, що, вештаючись по місті, поміж наших ворогів, козаки довідалися "щось недоброго" й от, за дозволом сотника, вартують.
Я дуже жалкую, що в моїй памяти не заховалися призвіща численної нашої молодої старшини, яка власне тоді виконувала надзвичайно цікаву ролю.
Вернуся, одначе, до опису епізоду в артилерійських касарнях. Коли я прибув до них, то вже збори були в повному ході. При моїй появі затихло, визначився коридор, яким я перейшов аж до самої імпровізованої з касарнянних меблів трибуни. На моє поздоровлення — відповідь, президія відводить мені почесне місце, почувається певний респект перед командіром, що був у боях. Це було, між иншим, характеристичне на ті часи. Я це почуваю, відповідно до цього корегую свою поведінку. Треба ще зазначити, що як на фронті, так і в запіллю в кінноті й гарматах ніколи не тратився що до старшини певний службовий такт. Певно тут відбивався кращий добір старшини і вищий рівень самих мас, та до того-ж частини ці краще й заховалися (вихова й навчання), як піхотні, бо, порівнюючи з піхотою, мали менші втрати в основному свойому персональному складі. А це давало змогу краще зберігти й фізіономію частин, їх традиції, гонор…
У комітетах цих родів війська завжди були старшини, які часто дуже влучно маневрували в тому хаосі понять, боротьби, чуток і т. д., які мали місце в 1917 році. Також не рідко було знайти тут і підстаршину на свойому місці, тоді, як у піхоті саме підстаршини з рабів, рятуючи свої шкури, робилися хамами, демагогами останньої марки. Я собі ясно уявив ріжницю між авдиторією, скажемо, 228 й 264 полків й гарматчиків запасних бригад і почував себе не погано.
Питання стояло так: чому гайдамакам (а вони провадили своє формування в касарнях гарматчиків) видають зброю, а гарматчикам — ні?!
Переслухавши кількох бесідників, я взяв слово. Тиша — чути кожний рух, як зачиняються й відчиняються двері касарні. Я боронив позицію начальників: гайдамаки, мовляв, частина молода, потрібує вправ, а гарматчики знаходяться в зовсім инших умовах, і це кожний толковий, боєвий і чесний гарматчик зрозумів сам. Вислухали; жадної критики. Я питаю: може кому неясні мої вияснення, — мовчанка. Тоді бажаю ім вірно служити батьківщині й відїзджаю. Демагоги силкуються відновити загублений активізм, але помилки не винагородять, — питання переходить у стадію затяжну, а через те й менше гостру.
Був і такий випадок: у частинах відчувався брак тютюну. Ось хтось і кинув салдатській масі, що це жиди ховають тютюн: його багато, але вони хочуть на цьому мати гешефт. "Совіт" візьми та й благослови: зробити патрульнии обход усіх крамниць.
Комісар Лоський аж за голову схопився, бо й було з чого: це було на тодішні обстивини рівновартним благословенню на погром. На урядовій нараді, в якій узяв участь і наш прокурор, надзвичайно пряма й високоморальна фігура, ми рішили знову піднести це питання на спільному засіданню урядових та політичних інституцій, але й тут компромісової лінії не знайдено. На це треба було ще загального засідання у театрі. Тут діло виграно, — знов завдяки Українцям, які берегли місто. Численними пропозиціями підчас зборів так діло ускладнили, що в ініціяторів "погрому" не стало пороху на узасаднення своїх домагань. Правда, без маскаради не обійшлося: так, я бачив одного лікаря Українця в селянському жупані; одного старшину в шинелі без відзнак і т. д. Що-ж, коли цими простими засобами здобувалися позітивні рішення, то приходиться їх виправдати.
Так, латаючи одну справу, ми приходили до нової біди… Не легко було, але все-ж можливости для праці були. А до праці штовхала нас усіх якась жагуча жадоба здобутися на нові позиції в національній справі. Політичні провідники завжди тримали мене в курсі політичних подій; частенько я бував на їх засіданнях. Признаюся, що ще не завжди схоплював складну політичну обстановку й тому уважав за краще при голосуванню утримуватись. Цікаво було на цих сходинах. Тут можна було почути палку промову проф. Біднова, спокійно-розважливу аргументацію вчителя математики Вирового, перепалку с. д. Феденка — з "огненим" С. Романченком, який говорив голосно и може тому мав прізвище "Гармідер", хоча кінчав він завжди ясно зредагованою пропозицією. Бував на зборах и інж. Труба, комісар освіти, — виступав не часто, але коли входив у дискусію, то, завдяки своїм переконанням та вдумливій аргументації, позицій легко не здавав; його шанували й слухали з увагою. Були й соціялісти-федералісти, але сиділи здебільша тихо, наче соромилися. Вони були, властиво, радикал-демократи, а "с" причепили собі пізніше, бо цього вимагала революційна мода. Вперше тоді я познайомився на цих зборах і з п. I. Мазепою. Видно, що він не був ще призвичаєний до виступів, говорив річево, але, так-би мовити, сам конфузився своїх слів. Як
