Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Рогу. По місті пішли розмови, що я великий буржуй, великий власник, що тягну за буржуазією, що Українці даремно мені довіряють, бо "продам"… В дійсности, мені, особисто належало біля 70 дес. під Маріуполем, які до тогож були в аренді у селян та ще й по дуже сходній ціні. Що було правда, то це те, що мій дядько, бувший віце-губернатор Владивостоку, камер-юнкер двору, дійсно мав неподалеку від Катеринослава коло 1000 десятин. Маючи сановитих і родовитих родичів, я особисто все своє життя жив із своєї власної праці. Тому чутки ці мене не турбували, я був певний, що на наших людей вони не впливуть: більше інтуїтивно, чим за розумовою аналізою, наш козак умів знаходити правдиву лінію поведінки що до своїх вождів. Повторюю, що чутки ці мене не турбували і я далі появлявся лише зі своїм адютантом на вулицях Катеринослава. Увечері, перед переворотом, мене відвідали два три члени нашоі Губерніяльлної Ради. Вони попередили мене, що, згідно з їхніми інформаціями, "червоні" вдосвіта зроблять спробу захопити владу в Катеринославі. Я їм подякував за своєчасну інформацію й сказав, що встані попередити виступ червоного прапору — виступом жовто-блакитного. Думаю, що на другу або на третю годину ночі це завдання я виконаю, — просив лише за повну дискрецію.

Про свій намір я нікому не сказав, бо обставини, при яких мені прийшлося працювати, тоді дуже ускладнялися постійною присутністю в штабі військового комісара або його заступника, який хоч на загал був гарним старшиною, але занадто захоплювався суто-російською революцією, з її ворожістю до українства.

Віддавати телефонні розпорядження в присутности такого "гостя" було ділом зовсім не легким і лише через те, що революційна техніка у "червоних" ще на всі чотири шкандибала, я переміг. На 3-ю годину наші частини захопили всі важні пункти, а звязок поміж нимиутримували наші броневі авта. В тім самім часі в "Совітському домі" йшла надзвичайно гостра дебата; але вона втратила всякий зміст, коли дійшла вістка про військову акцію. — Розпочалася буря, але на цей раз у "шклянці води".

На другий день мене викликав до телеграфного апарату в Одесі підполковник П-ко. Він сказав мені, що його призначено за військового комісара на Одеську Округу, що з Київа йому дано розпорядження повідомити мене, що в Центральній Раді висунуто мою кандидатуру на Начальника всіх військових шкіл України і що, в наслідок того, я маю не гаючись виїхати до Київа. Моїм заступником призначається полковника X.

Момент був дуже гострий, проте мойому заступникові я лишав справу на добрій дорозі. Наші старшини побоювалися, аби не зроблено мені наприкінці якої шкоди, тому мій відїзд до Київа перейшов властиво у формі боєвої виправи: патрулі, кулеметні застави по шляху до станції, а на самій станції мене просто оточили козаки. Прощання було не довге, але дуже сердечне.

Так скінчилося моє перше перебування на Катеринославщині; нагально я приїхав туди й так же несподівано покинув її. Я не можу поскаржитись на часи мойого першого перебування на Катеринославщині: було тяжко, але була свідомість позитивної роботи, завдяки домінуванню моменту національного. Не то буде пізніше, коли наші люде й на горі і на низах розпічнуть ділити шкіру медведя, не опанувавши його міцно. Позіції беруться порівнююче легко, але утримати їх значно тяжче. На слідуючих сторінках читач знайде багато прикрого, тяжкого, що буде стискати серце. 3 тим більшою вдячністю я пригадуватиму часи мого першого перебування у Катеринославі. Запоріжжя, хоч і залюднене багатьома иншими народностями, не змогло стерпіти того, щоб воно опинилося за кордоном України. Всіма можливими способами виявляло воно свою волю. За ввесь час мойого перебування, я ніколи не бачив, аби жовто-блакітний прапор був потоптаний. Козак його підніс і міцно тримав. В діячах Катеринославщини він на той час знайшов однодумний провід, — в цьому й увесь секрет, що з третього місяця в грудні 1917 р. Губерніяльна Рада вийшла на перше.

Розділ IV
Київ у зимі 1917/18. — Моя кандидатура на керовництво в галузі військово-педагогічній знята. — Наближення до самостійників. — Поїздка в Одесу

Київ, може найгарніше місто на цілому Сході, в ці зимові місяці ніколи не виглядав добре. В умовах революційної розрухи він був занедбаний. Починаючи від самого великого, але незграбного й брудного головного двірця залізничного, далі по великих магістральних вулицях, що ведуть приїзжого аж до центру міста, на кожному кроці було видно сліди непорядку; було видно, що "хам" використовував вигідну для нього ситуацію — боротьбу за владу поміж старим російським урядом і новим претендентом на нею — Українською Центральною Радою. Змагання за владу забирало усі сили сторін, а на боротьбу з" хамом", який, властиво, був уже фактичним володарем політичного моменту, ніхто не звертав уваги, а він — "хам", — почувши вільну руку, наклав на все столичне місто відбиток бруду, халуйства и безсоромности.

***

Український Військовий Секретаріят тоді саме переносився зХрещатика на Фундуклеївську вулицю, до відомого будинку Галагана. Дістати авдієнцію у Секретаря військових справ С. Петлюри, як це показалось, було не так легко, а для мене особисто сполучилося і з певними неприємностями. В почекальні на мене звернув увагу якийсь полковник, високий, родовитий, з "запорожськими вусами", а в устах у нього безпереривно стирчав український чубук. Оглянувши мене своїми проникливими очима, він запитав мене, в якій справі я прошу побачення у Військового Секретаря. Відповів я йому, — щоби тим показати свою добру волю до вивчення української мови, — на мішаній українсько-російській мові. Йому це не сподобалося. Виріс я поза Україною й мову студіював лише з книжок. Але мені здавалося, що ті, хто закликав мене до нової діяльности, мусіли-б це знати, й певно більш потрібували моїх педагогічних здібностей та військового стажу, аніж мови, значіння й змісту якої в нашій справі я ніколи не зменшував. 3 першого дня нашої національної революції я був під українським прапором і потішав себе думкою про деякі позитивні здобутки в моїй діяльности.

Виведений з рівноваги зарозумілістю полковника, я запитав його, — яким правом він мене розпитуе. У відповідь я одержав:

— Я полковник Пількевич, вартовий отаман при Військовому Секретарі.

По