Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Під час конфлікту, що розгорівся через те, що чаша фінансових дотацій інституту спорожнилася, Маркузе переїхав до Вашингтона, де влаштувався на роботу до Управління стратегічних служб — одного зі структурних підрозділів американської розвідки і спецоперації під грифом «секретно» (організації-попередника ЦРУ). Там він узявся за розвиток ідей, що їх виклав Райх у «Масовій психології фашизму», та знайшов їм застосунок у галузі урядової політики держави: він ідентифікував німецькі угрупування із антифашистськими поглядами і вигадував шляхи, якими американці могли б поширити пропаганду, що обернула б проти Гітлера його ж послідовників. («Маркузе, — стверджує історик Пол Робінсон, — цілковито погоджувався з ідеями Райха… Навіть у 1930-х Маркузе вважав, що тілесні заборони та обмеження, а особливо сексуальні, — одні із найчіткіших ознак експлуатаційного соціального строю».) Коли 1945 року УСС розпустили, Маркузе перейшов на роботу в Держдепартамент США, де склав 532-сторінкову доповідь про «Можливості світового комунізму». Історик Стюарт Хьюз (який стверджує, що працюючи в УСС під провідництвом Маркузе, отримав другу вищу освіту) пише так: «Видавалося смачнезно несумісним те, що наприкінці 1940-х, у часи, коли повним ходом йшло очищення державного апарату від справжніх чи то лиш підозрюваних прихильників лівих, головним посадовцем держдепартаменту з питань Центральної Європи був революційний соціаліст, який ненавидів Холодну війну і все, що з нею пов’язано». Розчарований заразністю притаманного періоду МакКарті антикомунізму, 1951 року Маркузе подав у відставку і повернувся до наукової діяльності.
Працюючи в університеті Брандейса[115], Маркузе опублікував «Ерос і цивілізацію» (1955), книгу, яка продовжила намагання Райха змішати погляди Фрейда та Маркса; хоча, пішовши на поступки посиленому клімату загального політичного відчаю, що просочився в суспільство в середині 1950-х, автор не згадує в книзі імені Маркса. «Ерос і цивілізація» вказує шлях до уможливлення утопічного суспільства, що є вільним від сексуальних заборон та обмежень. Якщо праця «Невдоволення культурою»[116], в якій йдеться, що сексуальні заборони — це одвічні та необхідні елементи суспільної культури, була відповіддю Фрейда на загрозу, яку ніс собою молодечий радикалізм Райха, лискуче названа книга Маркузе була винахідливою спробою викрутити реакційний песимізм Фрейда так, аби на передній план знову вийшов ліберальний Фрейд-революціонер.
Маркузе, якому тоді було 57, услід за Полом Ґудменом долучився до безжалісної критики неофрейдівців, включно з його колишнім колегою з Франкфуртської школи Еріхом Фроммом, якого звинувачував у тому, що він практикував терапію, яка, стверджуючи, що справжнє щастя було доступним і в поточно присутній моделі суспільства, пропагувала конформізм (Фромм захищатиметься, називаючи Маркузе нігілістом). Як і Ґудмен, Маркузе виокремлював Райха як найвизначнішу постать з числа лівих фрейдівців і захоплювався ним як своїм інтелектуальним попередником. Але злегка і критикував Райха за ігнорування Фрейдових концепцій інстинкту смерті та неминучості обмежень і заборон. Також Маркузе вважав, що догматичне зациклення Райха на тому, що оргазм — це панацея від усіх недуг суспільства, псувало істотність його інших помислів «загальним примітивізмом», який віщував «останнім рокам його життя навіжені та фантастичні хобі».
Маркузе погоджувався із твердженням, що заборони та обмеження певною мірою необхідні для здорового функціонування суспільства — щось, чого Райх ніколи не міг сприйняти; проте вважав, що капіталізм вимагав від своїх суб’єктів надмірних пожертв їхнього лібідо. Однак він також розрізняв «базові обмеження», наявність яких необхідна в будь-якому суспільстві, та «додаткові заборони» (термін, взятий із Марксового поняття «додаткової вартості»), які, на його думку, були історично умовними — податком, що почасти виставлявся на рівні, набагато вищому за справжні вимоги суспільства.
Капіталістична секс-економіка, твердив він, охоче використовувала додаткові заборони та обмеження задля концентрації лібідо в геніталіях, себто так, щоб решта людського тіла залишалася вільною для безперешкодної експлуатації як інструмента праці (Маркузе вважав, що Райх, ідеалізуючи «генітальний характер», хіба що підсилював цю «генітальну тиранію»). Як і Фріц Перлз, Маркузе, намагаючись закоротити похмурий песимізм Фрейда, досліджував збочення, які Фрейд класифікував як «перехід у фазу дорослого життя імпульсів Ід, що не піддалися репресивності заборон та обмежень». «Збочення, — сперечався Маркузе, — це вияв непокори проти поневолення людської сексуальності політикою впорядкованого розмноження та проти установ, які слідкують за дотриманням цієї впорядкованості».
Маркузе запропонував, що вирішити проблему зможе ресексуалізація цілого тіла; звільнене тіло, як він того сподівався, стане неагресивною, але рушійною силою суспільних змін, які призведуть до утопії, що заснується на засадах «поліморфного збочення» дітей, у яких, на думку Фрейда, абсолютно всі ділянки тіла були здатними до пізнання еротичних відчуттів (Норман Олівер Браун, колега Маркузе з УСС, у своїй книзі «Життя після смерті» (1959) подавав таке ж бачення виходу з ситуації). «Робота, — уявляючи це нове суспільство, казав Маркузе, — не відчужуватиме людей одне від одного, а вже сама буде формою сексуальних ігрищ».
Доволі іронічно, що хоча він і пропонував, і відстоював поліморфно збочену версію Райхової «робітничої демократії», Маркузе сам по собі був майже противником гедонізму. «У плані статевих відносин, усе було дуже
