Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
[24, четвер]
Небо ясне. Ми їдемо машиною до Мачано, щоб відшукати старе дерево горобини сорбо, уже повне стиглих плодів. Одне з небагатьох, що залишилися. Ми хочемо підвісити грона ягід на дерев'яних сволоках у кухні. Залишаючи асфальтоване шосе, повертаємо на середньовічні стежки й нарешті виїжджаємо на стародавню римську дорогу. На жаль, землевласники рубають дерева, які позначали ці старовинні шляхи, і таким чином знищують послання з давнини. Я встиг побачити кам’яну стежку, якою в’їжджали в Пеннабіллі перші єпископи. Один із них у жовтні неодмінно збирав сухе листя з тополь в околицях млина Берґантіні. Недарма, бо якщо кинути листя тополі в камін, то воно дуже запашне.
[30, середа]
Вітер грубо шарпає дерева навколо будинку й унизу, в долині. У мене під ногами хрупає мигдаль і волоські горіхи, земля всіяна розчавленим інжиром. Я зібрав із десяток іще зелених плодів хурми й недостиглу мушмулу. Насилу пригадую, якою теплою була в липні вода в річці й пахощі липового цвіту, розлиті в повітрі. Часто ввечері я дивлюся на вогонь у каміні. Три роки тому, 31 жовтня, помер Фелліні. Пригадую його прагнення до усамітнення, до оточення себе порожнім простором. Хіба що один мовчазний друг міг бути поруч, або Джульєтта, або секретарка, ладна вислухати його без жодних коментарів. Прикрощі багатьох звалюються на нього, і він намагається допомагати в їхньому розв’язанні, аби тільки не лунали у вухах постійно повторювані нарікання. Він проводив м’якою долонею, ледь торкаючись, по своєму ріденькому волоссю. Мандрівки й туристичні місця його дратували. Краще самому вигадувати власні світи в павільйоні № 5 Чінечіти. Він казав мені про Нью-Йорк як про золотаве місто, оскільки був підкорений його красою, коли літак піднімався над аеропортом. Наче каявся, що раніше дивився на це велетенське місто з байдужістю. Тепер усі наші дні, згаяні разом у його студії або на вулицях Рима, наші одкровення, жести — усе це зупиняється, осідає в моїх думках, як осідає пил на всіх предметах, навіть коли вони неоціненні.
Коли горянин зауважив
що помирати час йому
з обійстям став прощатися своїм.
Дерева в лісі під горою
просив пробачити що руки
рубав їм щоби у пекарню
на дрова продавати їх.
Дерева у саду погладив ніжно
не проминувши груші яблуні чи сливи
що сонцем повнились.
А на городі поглядом самим
салат попестив він
цибулю і капусту.
Та перше ніж лягти у ліжко
хоч як його долала втома
подався він до джерельця
води питної що з каміння бігла
вологим подихом гори
казав їй: «Водо! ти біжиш додолу
до моря, привітай його
яке я бачив тільки раз
воно мене зачарувало
бо звідси рискою голубою
воно мені завжди здавалось».
[31, четвер]
Середньовічні монастирі завжди зводили в пустельних місцях, де незаймана природа свідчила про присутність Бога. У добу Відродження люди зробилися центром Всесвіту й відчули себе досить могутніми, аби змінювати навколишній світ. Мій пошук місцин, якомога більш незайманих і диких, пов’язаний насамперед із бажанням відчути атмосферу Творення Світу. Відкрити в собі первозданну, тваринну простоту сприйняття.
Листопад
~ З шарфом туману навколо шиї ~
[4, понеділок]
Від Петрелли-Ґвіді спускаємося серпантином у долину, під небом, набряклим хмарами, що їх де-не-де розрубала шабля сонячного повітря. Раптом за черговим поворотом виникають дві паралельні веселки. Відстань між ними метрів двісті. Швидко спускаємося, аби під’їхати до підніжжя небесних арок, що так ясно вималювалися на сірому небі. Більша з них народжувалася в маленькому яскраво-зеленому лузі на правому березі Марек’ї, а інша піднімалася просто з річки. Ми зупиняємося біля мосту й біжимо до ніг великої веселки. Дивом устигаємо занурити долоні в це перевесло райдужного пилу, що підноситься в небо, і майже одразу все зникає, залишивши тільки ледь відчутну вологу на шкірі, як буває від котячого дихання. Удома на мене чекає звістка про те, що вісім тисяч кілометрів льоду почали танути під вогнем вулкана Ватнайєкулла, і тисячі грязьових потоків збігають у море. На щастя, у тій-таки газеті — оголошення про те, що в Пола Анки вивалилася вставна щелепа під час концерту.
[7, четвер]
Вітер торгає Італію. На площі в Пеннабіллі він шарпає вуха вірянам, які виходять із церкви. Я повернувся додому, насунувши кашкета на брови і тримаючи його обома руками. Останні метри перед будинком долаю задкуючи, мов рак. На мене чекав молодий чоловік із борідкою. Один із тих юних європейців, які чіпляються передусім за поетичні пориви, що йдуть зі Сходу. Кінець другого тисячоліття спирається на їхні тендітні плечі й на духовність, яку випромінюють їхні очі. Він привіз мені від Параджанова листа, якого той вручив йому в Грузії перед смертю. Потім юнак говорив про свою любов до Персії, до її свіжого і сповненого енергії повітря, яке огортає вас в Ісфахані, після повернення з пустелі. Він пішов із нашого будинку й у темряві алеї сказав мені — ймовірно, вловивши смуток у моїх очах: «У персів сонячний смуток».
[9, субота]
Цьому будинку бракує осінніх барв. Хотілося б усюди навколо бачити жовте листя, перш ніж залишаться самі тільки оголені гілки мигдалю. Дерева інжиру згортають своє сухе листя, що на землі здається подібним до покошлачених сигар. Щоправда, королівська мушмула тримає свої прекрасні листочки з завзяттям акробата, який, зірвавшись із каната, повисає на ньому, злякано погойдуючись. Думаю посадити хоча б один гірський клен і ще якісь дерева, що позначали би для мене осінь. Мені подобається, коли падає барвисте листя. Покоївка повідомляє мені, що мільйони африканців із Заїру йдуть невідомо куди.
І масово «падають», конаючи з голоду.
[10, неділя]
Ось уже кілька днів я збираю сухе листя. Спершу я збирав у горах, а тепер спускаюся нижче, бо там, нагорі, дерева вже остаточно оголилися. Я наповнив листям порожні коробки з-під взуття, які подарував мені один мандрівний торговець. Три коробки з червоним листям вишні, дві — з жовтими листками гірського клена й одна з листям королівської мушмули. Кілька листків я заклав між сторінками книжок, і зараз вони розправилися й затверділи тонкими пластинками старовинного золота. Але більшу частину я почав уживати для розпалювання вогню
