Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
З гір потягнуло мрякою дрібною
тонкою наче шовк
останній подих літа загасивши
і я одягаю свій вельветовий піджак.
[14, субота]
У мене відсутній вираз очей, як у вола, що тягне за собою плуг. Сідаю, підводжуся, ходжу; містечко спорожніло, нікого немає, я беруся до читання газет. Відриваюся від них, аби звести очі на мури площі. Містечко перетворилося на розбитий музичний інструмент. Курортники, які приїжджають сюди на літо, повернулися у свої міські нори.
[15, неділя]
О сьомій вечора зробилося прохолодно, і я побіг сходами нагору, по теплий светр. Мав тривалу розмову з адвокатом Берті з Сан-Мари-но — він відвідує одного чоловіка, який повсякчас передрікає таємничі небезпеки. Він налив кілька крапель оливкової олії на сковороду з холодною водою. Масло закипіло, і то був знак, що проти адвоката діє злий дух.
[19, четвер]
У певному сенсі відчуваю ностальгію за злиднями, тобто за часами важких, але здорових стосунків із головними життєвими цінностями. Саме тому, зокрема, вчуваються мені часом пахощі смажених каштанів, які я хлопчиськом крадькома тягав із розпеченої жаровні. Я часто прошу відвезти мене й залишити самого в таких місцях — десь у горах, де стоять покинуті старі селянські хати. Я шукаю там не тільки минувшину, знаходжу також вологі запахи землі зі слідами курячих лапок. І скрегіт іржавих ринв. Нас п'янить дитинство — той час, коли ми почувалися безсмертними.
[21, субота]
Іноді я чекаю на щось таке, чого сам нездатний визначити. Почуваюся наче в підвішеному стані. Виникає передчуття, на яке немає підстав. Здається, на мене має зійти осяяння і звістка про дивовижне відкриття. Справді, учора мене вразила одна зустріч. Піднімаючись випадковим звивистим провулком, ми опинилися перед перехнябленою одноповерховою хижею, два на три метри. Старенька, що в ній до недавніх пір мешкала, харчувалася тим, що збирала в горах, і лікувалася цілющими травами, що росли під стінами її хижі. Вона дивилася на світ крізь вузьку щілину вікна, прорізаного в камені у старовинний спосіб. Жила, відмиваючи брудні пляшки жорсткими листками рослини, яку тут називають скляною травою. У горах залишилися ще отакі скромні притулки, де закінчують життя на самоті старі селяни, єдиними родичами яких є земля, де вони народилися, і хмари. Ці люди годинами дивляться на світ зі свого маленького віконця, тримаючи напохваті й нюхаючи листя лимонної м'яти. Чому я відчув тугу, побачивши цю хижу з її убогістю? Я переконуюся, що моя пам'ять зберігає давні джерела життя, прожитого, можливо, іншими, хтозна-коли та хтозна-де. Того полудня в мене виникло відчуття, що я теж бував у тій халупі і спостерігав світ із тієї щілини.
Навіть коли перед вікном
тягнися довгі струни зливи
однаково за ними проглядав
над горами яскравий місяць.
[27, п’ятниця]
Уряди-годи я сідаю в маленьке плетене крісло на відкритій терасі свого будинку. Переді мною масив гори з зеленою банею дубового гаю, а додолу, до самісінької річки Меса тягнуться зорані поля, серед яких самотньо стоять старі дуби. Просто перед очима, на постаменті огорожі, яка з'єднує дві колони тераси, розкладені камінці, викрадені в річки. Серед них є уламки середньовічної цегли, вилизані та округло відшліфовані водою. Мініатюрний світ неподалік іншого, що розкинувся в долині. Між цими двома краєвидами піднімаються з краю долішньої тераси гілки інжиру з широким листям, прив'яленим нещодавньою спекою. Я часто питаю себе, чи закінчилася моя мандрівка саме цим тривалим перепочинком, чи, може, мені ще припаде до серця якесь селище, загублене в сибірській тайзі або край водяних терас стародавніх рисових полів Китаю. Однак внутрішній голос відраджує мене від планування великих мандрів на майбутнє. Він радить мені обрати вже пройдений шлях, залишений позаду. Тобто повернутися додому й у ньому зачинитися, оглядаючи видноколи пам'яті. На жаль, паростки спокою прокльовуються на межі з жахливою тривогою. Лише зрідка трапляється знайти спокій у замках умиротворення.
[29, неділя]
Сьогодні вранці я ходив похнюпивши голову, оглядаючи тріщини в дорозі, так, наче мене втомили відкриті ландшафти й широкі простори за лівим парапетом. Імовірно, час одягнути теплі штани — мабуть, вельветові.
В давніші дні
Стискали друзям руки ми
на камені різьбили обіцянки.
Сьогодні все пусте
кого в обіймах стиснеш
то купа ганчірок лише.
[30, понеділок]
Ми зустрілися з племінником Параджанова, Гаріком, у Ріміні, де він представляв свій короткий документальний фільм про будинок, спорожнілий після дядькової смерті. Він розповів нам про похорон дядька в Єревані у перші дні червня 1900 року [Так у друкованому тексті; насправді Параджанов помер 1990-го року. — Прим. верстальника.]. Стояла спека під п'ятдесят градусів, і вода заледве капала з фонтанів. Піт збігав по руках юрми, піднесених, щоб торкнутися до відкритої труни, яку виносили з майбутнього музею Параджанова. Дошки труни дуже швидко просякли потом тих жалобних рук. Обличчя Параджанова, обкладене кубиками льоду, одразу набрало майже природного рожевуватого відтінку. Лід танув, випаровувався, і над труною піднявся легкий серпанок. Машина, яка повільно тягла рухому платформу з тілом небіжчика, зупинилася через неполадки з поршнями. Групи молодих людей негайно почали штовхати її. Місто почорніло від горя. Вулиці Єревана повільно перетинала темна тінь натовпу. Скоро почала даватися взнаки спрага. Діти спочатку просили води пошепки, потім — криком. Хтось почав лизати вологий мармур висхлих фонтанів. Юрма так мучилася від спраги, що чимало людей із жалобної процесії стукали у двері будинків і просили пити. Аж доки люди поважнішого віку, які залишалися в прохолоді своїх помешкань, стали відчиняти вікна і двері, простягати руки зі склянками, повними води. І так тривало до самісінького кладовища, де вночі руками вирили могилу, як і належить робити для шанованих особистостей. Коли тіло опустили в могилу,
