Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

Тоніно Ґверра

Сад забутих плодів

~ Дощ на повінь ~

(Лорі)

Січень

~ З гомоном, що залишає відбитки на снігу ~

[3, середа]

Надворі негода. Два дні минуло, відколи ми влаштувалися в Пенна-біллі. У будинку все працює. Допікають, на жаль, скорпіони, але ми їх нищимо доволі безжально. З нами ще Мічіко — кіт, якого залишив нам один антиквар із Рима, і п’ятдесятилітній Джанні — історик і перукар — друг, який допомагає нам долати повсякденні труднощі.

У моєму віці мені зручно жити в горах. Чути не голоси перехожих під вікнами, а дощ, який падає на листя. Варто триматися таких місць, де слова перетворюються на листя і, тремтячи на вітрі, насичуються барвами з хмар. Настрій наших бесід має визначатися атмосферою, яку створюють пори року й відгомони краєвидів, у яких вони змінюються. Неправда, що слова непідвладні впливу шерехів або тиші, які бачили їхнє народження. Ми говоримо по-різному, коли дощить чи коли сонце припікає нам язика.

Моя долина

пам'ятає як тут ходили

Данте Джотто й Паунд

і ось де Марек’я[1] плине

на камені стою

мій голос за вітром лине.

[5, п’ятниця]

У мене болить горло, і вже днів зо три не виходжу з дому. Окремі килимки снігового покрову вперто тримаються на схилі гори — тієї, що перетворює шибки моїх вікон на дзеркала. Не маю жодного бажання щось робити. Дивлюся на кота й на вогонь у каміні. Читаю житіє святого, що дав обітницю мовчання. Не маючи змоги вийти надвір, помічаю, що будинок робиться просторішим. Пересідаю з крісла на диван.

Кожен перехід від каміна в малу їдальню стає справжньою мандрівкою. Я з головою поринув у драму спокою. Лічу дні, кваплячи прихід весни, коли споглядатиму цвітіння дерев і побачу, як розпускаються тюльпани. За вікном сіре небо; гора перед будинком сховалася за непроглядною стіною туману. Шкуринки помаранчів і мандаринів яскравими плямами вирізняються на цементному покритті при вході. Учора вранці — імовірно, бажаючи мене розважити, — навідався до мене в кабінет літній чолов’яга зі східними манерами. Назвавшись японським ім’ям, якого я однаково не розібрав, він почав просторікувати:

— Я вчинив точнісінько, як Ви, від усіх віддалився. Після непоправної трагедії, яку спричинила перша атомна бомба, що вибухнула над Японією, я перебрався у свій фруктовий сад у долині недалеко від Кіото. Не знаю, чи я маю вважати себе ченцем, чи доглядачем і садівником. Головне, що серед своїх дерев я можу бути наодинці з природою. Раз у раз я беру пензлика й туш, пишу ієрогліфи, вправляючись у мистецтві каліграфії на білому рисовому папері, який сам виготовляю. Я добираю слова, не надаючи істотного значення їхньому сенсу. Для мене мають значення плавні вигини ліній, які утворюють слова, а найбільше — повнотілі порожнечі всередині цих знаків, сповнені таємних послань. Я дарую ці аркуші тим, хто приходить погуляти тамтешніми лісами. У спокої свого буття, цілковито відданого красі, вона одна дає мені змогу торкнутися серця Всесвіту — я повсякчас повертаюся думками до вибуху першої атомної бомби над Хіросімою, що я побачив із вікон шпиталю, де працював тоді лікарем. Мене відразу вразила краса дивовижного гриба, що зростав у кількох кілометрах від нас, створюючи враження вертикального заходу сонця. Я дивом урятувався. І саме побачена тоді картина зробила мне рабом краси.

Де на окопі стояла

у полі пшеничнім хата

з цеберком води

виходило ночами

за царину дівча

щоб відблиск місяця впіймати.

А потім носило його селом

хай бачать усі на небі

місяць великий

а в неї маленький

на дні цеберка.

[28, неділя]

Вечір прохолодний, тож ми сидимо вдома. Учора моя дружина переклала мені один із розділів дивовижної російської книжки, що називається «Рік 1185». Написав її Можейко, який дослідив усі найбільш значущі політичні й культурні події, що відбулися в той період. У Сибіру на той час існувала величезна держава Сі-Ся, піддані якої називалися тангутами. Орди Чингісхана винищили їхній народ і зруйнували столицю країни, Хара-Хото, що в перекладі означає «Чорне місто». Упродовж багатьох наступних століть ніхто більше не згадував загиблого царства. Наприкінці дев'ятнадцятого століття збирач монгольських легенд, російський мандрівник Потанін, просуваючись зневодненим руслом річки Едзінгол, у пісках якого лежали закам'янілі стовбури тополь, знайшов чимало черепків і невідомі монети. Він дістався місця, де русло губилося в солончаках пустелі Гобі, і серед її пісків виявив руїни Чорного міста. Звістка про його відкриття спонукала іншого відомого російського мандрівника, Козлова, вирушити в ті краї 1907 року з новою експедицією. До Потаніна ніхто не спромігся дістатися зруйнованого міста, оскільки монгольські племена ревно оберігали таємницю, не підпускаючи нікого до моря руїн, вірячи, що під ними зберігається скарб народу, стертого з лиця землі Чингісханом. По багатьох століттях монголи дещо послабили охорону тих теренів; а надто відтоді, як наприкінці дев'ятнадцятого століття під час розкопок із-під руїн вилізли дві величезні змії. Великий монгольський мудрець здогадався, що то душі двох дружин царя тангутів, яких той убив незадовго до навали Чингісхана. Таким чином, на початку двадцятого століття російській експедиції було дозволено вступити в таємничу столицю. Люди Козлова ходили поміж руїн, уздовж висохлих зрошувальних каналів, де знаходили залишки скам'янілих дерев. Здавалося, що сонце сходить просто з чорного румовища обпалених каменів на видноколі, а заходить там, де місто губиться в порослому жовтими чагарниками степу. Дивним чином збереглися недоторканими і стояли міцно кілька веж — без вікон і дверей, але накриті банями. То були субургани, у яких тангути тримали своїх ідолів, через що, власне, монголи не наважилися їх зруйнувати. В одному з субурганів містилося десять тисяч манускриптів. І саме отака неосяжна кількість слів змусила світ знову заговорити про царство Сі-Ся з його історією та його наукою.

[30, вівторок]

Сьогодні вранці я довго придивлявся до вміщеного на першій сторінці газети кольорового знімка театру «Феніче» у Венеції, що згорів уночі. Уперше відкриваю для себе його казковий інтер'єр. Якоїсь миті щось — не знаю що — підштовхнуло