Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
Незабаром у селі сталася трагедія. Увечері з лісу прийшли партизани, щоб викопати у клуні в одного діда кулемет (хазяйновитий дідок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися і вбили німецького майора. Німці, як я вже оповідав, розстріляли заручників, серед них і Гришу. Ми ж притьма поїхали в рідне село, Веркиївку. У нашій хаті жила батькова сестра тітка Ганна з дітьми. Жили разом.
Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общині, перебивалися з води на кисіль, чим тільки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з підбитих літаків дюралюміній та робили з нього гребінці на продаж, латали каструлі, відра, гнали самогон для перепродажу, копали чужі городи, молотили по клунях хліб. І знову найбільший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тільки пізніше, оглядаючись у минуле, я зміг це поцінувати. І не гнулася, огризалася на нове сільське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полі), поліцаї, що голилися у сусіда, «винюхали» горілку, увірвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленості, штурнув з ґанку заступника начальника місцевої поліції, який з наганом в руці гамселив носаком у двері. По тому ми знову замкнули двері й кинулися навтьоки через вікно у городи. Поліцаї розбили двері, побили посуд в хаті, понівечили самогонний куб – горілку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусідів візок, поставила туди сулії з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до поліції. «Вибачте їм, вони малі, дурні», – сказала. Поліцаї довго збиткувалися, але врешті начальник поліції мовив: «Микито, внеси горілку в сіни, завтра виллємо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в поліції.
Невдовзі на полустанку хтось кинув білий трикутничок, у якому батько повідомляв, що він сидить у німецькій в’язниці в Курську. Мати збирала по селу підписи під папером про те, що він – безпартійний і нічого злого людям не вчинив. З мішком за плечима, у якому – сухарі, кілька шматків сала, сякий-такий одяг, мати пішки, зимою, в заметіль, добувалася з-під Ніжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригоді й найдена німцями в його карманах заникана, скрючена довідка із сільради, яку він отримав напередодні війни для заміни паспорта, і про яку геть забув.)
Воістину, немає того в світі, чого не могли б зробити наші матері-страдниці.
На другий рік нам вдалося добути пів гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сідали перепочити, а мати копала, копала.
Важкі бої під час визволення – село кілька разів переходило з рук у руки – всілякі пригоди, які траплялися зі мною в окупацію – все це я потім використав в оповіданнях та повістях. А от про матір нічого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрій у сім’ї – у спадок від її роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немає тієї офіри, на яку б не пішла мати для нас. Оті одірвані од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, і навіть вичаного хліба, чорного і важкого, як земля, недоспані ночі, натруджені до синіх вен руки…
…Ось стоїмо ми біля воріт заможної хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляє з господинею, біля неї дівчинка літ тринадцяти, моя ровесниця, білява, кучерява красуня, я паленію, а тут господиня йде в двір і виносить моїй матері у пелені півтора десятка поморщених весняних картоплин. Мені соромно до сліз, хоч днів зо два не було в роті й ріски. А назавтра рано-вранці мати йде з сапою відробляти ту картоплю.
…За лісом – болота, в лісі – мереживо лісових стежок і зарослих доріг, якими блукали у відступі німці, я поночі, заблуканий, біжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далі з переднього табуна прибігли хлопці та сказали, що німці вбили Василя: він з переляку присів за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом мені в очі сніп світла: «Малчік, ком гір, шнель». Німці були страшні: чорні, запилюжені, обдерті, небриті, захланні, очі позападали. Тицьнули під ніс карту, питають показати дорогу до Ніжина. А я від дикого страху нічого перед собою не бачу й не розумію, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, і одразу з усіх ніг, чекаючи пострілів у спину, – в ліс. Не стріляли. Ночував з товариством у партизанів, вони підтягнулися з далеких лісів добивати відступаючих німців. Вклалися в курені з гілля (довкола нас німецькі трофеї, неподалік дорога, де гудуть німецькі машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, і раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сільського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла і трясеться. А то молоді партизани вирішили нас налякати…
З кінця сорок третього й по війні мати працювала спочатку заступником голови, а потім головою колгоспу. Лягав спати, її ще не було вдома, прокидався – її вже не було, у печі – зварені сніданок та вечеря. Снідав, брав батога чи косу й йшов у поле (від сорок третього й до кінця війни брата з нами вже не було: його, сімнадцятирічного хлопця, забрали на фронт автоматником).
Жодного літнього дня, вже й студентом університету, я не залишався удома, – не міг «підвести» матір, адже вона просила всіх учнів і студентів виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, мені подобалося працювати в гурті. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куці колгоспні заробітки, але є щось дуже хороше в колективній праці на молотарці, в косарському ключі. І жарти, й спів, як би скрутно не велося, і підмога одне одному. Нам, підпарубчакам, старші й косу наклепають, і ручку не дають брати широку, а поснемо під возом – не будять, поки самі не попрокидаємося.
І косили сіно на болотяних луках. Як там було гарно: ліси, за ними верболози й безкінечні мальовничі болотяні простори, де качки, крячки, чаплі. Ночуємо під возами,
