Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
У війну мати, я і мій старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схід худобу. Плететься степом, здіймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, коні – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мішки з відтопленим молоком – збивається на сир, молоко дівати нікуди, надоєне звечора у бідони, зранку виливається просто в стерню. Я трушуся на хребтині конячини – сідниці збив до струп’я, пролітає на лошакові мій старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виїжджали з дому, дружині голови колгоспу запрягли племінних жеребців, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днів жеребці вибилися із сил, а коненята тягнуть і тягнуть. Хрестаті літаки вгорі літають ніби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забиті одна-дві корови, коні на греблі, паніка – на пів дня (де ви, оспівані у бравурних піснях червонозоряні «соколи»). Знову літак з-за хмари, я щосили жену коня і падаю десь у житах. Мати не втікає, стоїть і дивиться в небо. Вона бідкається за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене під воза. Німці замкнули кільце під Лохвицею.
Про війну в мене – безліч споминів.
…Спускаємося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутій дорозі вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком і бочкою з водою (мені дванадцять років), яку підібрали десь у полі. Лошак рветься, зрештою я не втримую його і пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Він летить, не вписується у поворот дороги, мчить прямо через кущі. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвір для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся і жах обіймає мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахідне сонце сяє на латуні. То мертвий духовий оркестр. Вони виїхали на галявину, обидві машини, поруч, а бомба з літака влучила якраз поміж двома полуторками. Лошак рвонувся знову і поніс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливає мене. Я якось зупинив лошака, пересів на нього верхи. І ось летимо по дорозі. Вже ніч. Попереду і з боків злітають ракети, висять повішені з літаків «ліхтарі». Десь гуркіт бою. А піді мною по сухій дорозі дзвінко строчать копита. Я не знаю де мої, страх обіймає мене. Врешті лошак змокрів. Я повернув у поле, став біля однієї копи. Мліючи від страху, кілька разів погукав. Тиша. Небо темно-синє і яскраві ракети. Я розгнуздав лошака, він скубе траву. А сам присів під полукіпком. Сиджу, тремчу від страху. І враз… щось стрибає на мене. За мить зрозумів, що то наш пес. Очевидно, він почув мій крик і прибіг. За ним я пробився до скирти, до своїх.
Німецькі літаки в небі – низько-низько, видно пілотів у шлемофонах і підтьоки мастила на крилах. Ось летить такий літак. Мені страшно, хоча і розумію, що я в нього по борту, він не може стріляти, та й навіщо. Їхали ми дуже повільно, «дньовки» та «дньовки», то тітки та дядьки не хотіли евакуюватися на схід, воліли, щоб їх наздогнали німці, щоб вернутися назад, додому, до своїх. Їжі було досить: молоко, сир, різали овечки.
Колони військ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюці, ми виштовхували їх разом із солдатами, колона бійців – туди, колона – навстріч, безлад і хаос.
Пам’ятаю ці колони, які йшли назустріч одна одній: «ви куди, там німці, та ні, німці якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хліба, хліба, вродило, наче навмисне, пшениці попідруки і жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збіжжя, розбиває копи – ніхто не зважає. Корови часто повертали голови назад – на домівку, важко і болісно ревли. Деякі червоноармійці нарікали на Сталіна, були такі, що й проклинали: «Казав, “на враж’єй землє”, “малой кров’ю”». Тоді і я ще зовсім по-дитячому трохи засумнівався у Сталіну, саме за оце – за втечу з рідного дому, за поразку, за солдатську зневіру.
Танки різали оточення на малі клини. Червоноармійці забивалися у ліски, байраки, німці ставили по краях лісу танки, кулемети, не випускали нікого. Якось ми їхали дорогою недалеко від лісу, й звідти раптом вирвався червоноармієць, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, він скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зірвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечі куфайку, тицьнула в руки віжки. А повз валку вже летіли на мотоциклі двоє німців, зиркали на вози. Вони не були впевнені, куди подівся втікач – праворуч дороги – жита, як море. Проїхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: моє серце билося часто-часто.
Відтак ми покинули валку, спробували вирватися самі. Їхали ми, й головиха за нами, три дні, хтось нам сказав, що отам, за лісом, є пором. Проїхали ліс, поминули лози і виїхали на луг. І раптом вибухи від снарядів, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий віз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула віжки моєму брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до іншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетіла в ліс слідом за нашим возом.
Хоробрий був і брат. При нальотах ніколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий війною, таким і лишився, пройшов її з сорок третього автоматником.
…Ми вернулися до валки. Стояли під скиртою ще три дні. На шляху за горбом гуділо, там йшли німецькі війська. Якось обідньої пори загуділо дужче, через горб переповзли три танки, підповзли до нас. На броні – німці, засмаглі, в пилюці. Щось загелкотіли. Селяни стояли німі з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати і кинулася до бідонів. Німці набрали молока, жартома запросили молодих дівчат з валки до себе на броню поїхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню дві плитки шоколаду й рушили далі.
«Що, діти, – сказала мати, – треба нам вертатися».
Вернулися спочатку на хутір до родичів. Там жили мої двоюрідні брат Гриша і сестра Марія. Заходило на осінь, мати щоранку
