Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
Але вміла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негідну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, їхали ми в автобусі до Києва. І якийсь моложавий чоловік розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраїні, яке тут все нікчемне, і речі, й люди, і оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звідкіля він повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водія автобуса: «Зупиніть». Той, либонь, подумав, що старенькій погано, зупинив, відчинив двері автобуса. І тоді мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негіднику, їдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зійти з автобуса.
І малася, наскільки це було можливо тоді, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виїхала із села – переїхала до Вишгорода під Києвом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синів (мій старший брат також жив у Києві) – не оформивши пенсію. Одразу по переїзді поїхала оформляти пенсію. І її оформили – 12 карбованців на місяць. Їй же як голові колгоспу належала пристойна пенсія. Але був пункт у законі, що голова колгоспу отримує ту пенсію, якщо оформив її у колгоспі, де працював. Так, то була їй помста від начальства за попередні роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Річ у тім, що моя мати була безпартійною; викачувати з колгоспів додатковий хліб, змушувати виконувати всілякі інші понаднормові – й надто надмірні – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хліб, або клади на стіл партійний квиток. Матері такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цінами – майже віддати задурно) ще якусь міру зерна, картоплі, буряків. І звільнити її з роботи не могли, на те не давали згоди загальні збори колгоспників. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови із секретарем райкому партії скипіла, й не добирала слів. При тому були присутні чимало людей. Я стояв у коридорі й зрозумів, що мати відрізала собі шлях до отримання поважної пенсії остаточно.
…А потім, удома, вона гірко плакала, бо ж і в батька пенсія була куца – учительської пенсії не мав – вчителював недовго, участь у війні в стаж не зарахували – перебував у полоні. Я заспокоював її, як міг.
Так вона тієї пенсії й не отримала.
…Мати вийшла заміж за бідняка, отож «куркулькою» не була, долі свого батька, деяких братів, сестри не розділила. Її чоловіка ще довго тримали у війську, не тільки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кількох місцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала ті нивки й потім, бо батько, повернувшись додому, працював дрібним службовцем по всіляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своїх батьків, посадила на обійсті сад, підібравши хороші сорти яблук та груш, завела в селі помідори (до цього їх ніхто там не знав), посадила під плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусідка, баба Настя, яку мати підбила також посадити картоплю під плуг. І банітували, й лаяли на чім світ стоїть матір. А картопля вродила, по корзині з двох кубехів. Настя прийшла до матері після говіння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», і йшла до воріт кланяючись.
…Брали сіно трьома возами, ще з двома сусідами, а воно роз’їхалося. У першому возі сусіди кинулися один на одного з вилами, мати розвела їх, а тоді стала на возі сама й уклала сіно. І ті два вози уклала. Підійшов ще один сусід, дідок, зняв картузика: «Спаси Біг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горіла в її руках. (Вже й пізніше, коли я приїздив до неї зі своїми дітьми: які свіжовипечені паски величалися на столі та на лавах, накриті рушниками, які пироги в макітрах: з квасолею, з маком, з сиром. Мої міські діти їли й не могли наїстися.)
Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, діти… – мати зчорніла й була худа, як скіпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе міцна – не могла пробачити батькові чоловічої провини, вчиненої ним, коли вона побивалася біля хворої дитини, дівчинки. Дівчинка таки померла.
Віхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригаді, далі – полеводом у колгоспі, поки не стала головою. Від голодної загибелі в тридцять третьому нас рятували подаровані батьками матері на весілля ікони в срібному окладі, мій батько викинув їх з хати, а мати підібрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кілька пудів борошна, круп, трохи жирів і цукру. Працювала на кількох роботах і ми таки вижили. Роботяща, як бджола і гостра, як бритва.
Ми тоді вже жили в Ніжині – втекли туди від голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санітаркою, двірником, завгоспом. Ми з братом майже ніколи її не бачили. Увечері прибігала з каструлькою супу – її заробіток. Той суп теж рятував від голодної смерті. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотілося їсти, я тинявся біля лікарняної кухні, й бувало, звідти вискочить кухарка й дасть мені млинця. Я сідав на довгій лавочці під акаціями й одщипував по крихті, весь час промовляючи: снідання, обідання, вечеря…
Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарі торговки безпритульного хлопчика за дрібну крадіжку, кинулася захищати, і її також побили до крові; помирало під парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмірну напругу, її розбив параліч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.
Ми тоді жили в селі Обичів, де після закінчення педінституту вчителював батько. Обичів залишився у мене добрим спомином. Він стояв на Удаї, нині канаві, тоді Удай ще був річкою,
