Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав з продавчинею пончиків, і їй не відповів. Але те буде значно пізніше.

А тоді ще лазили в колгоспні гороховиська і тягали стручки разом з волоттям, і на колгоспний баштан по маленькі ледь рожевуваті кавунчики. І ловили руками в’юніву твані пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-білим лягавим собакою. Рекс брав слід – відшукував у кущах котлету, яку я протягував по землі, нічого іншого більше не вмів, хіба що міг лапою тарабанити по дверній клямці, зовсім як людина, і одного разу мати, настирившись від такого тарабаніння, різко відчинила двері – і вперіщила віником… вчительку фізики, яка прийшла до нас.

І з’єднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один від одного приховували, і наївна любов первісної людини до поезії. Ми знали напам’ять чимало віршів Байрона (якого більше ніхто в класі ніколи не читав) і Бернса і навіть Міцкевича, й ми розігрували наївні дуелі «Дульсінею Тобоську», а насправді маючи на увазі Іру. Ми цитували без особливого розуміння класичні рядки, й билися на ліщинових шпагах. І потай читали украденого в бібліотеці «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тільки дорослим. Але від читання деяких місць у нас стриміло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсім дітьми. Бо одного разу, щоправда раніше на два чи три роки, женучи з пастівника корову, я сів на неї верхи, погнав бігом і під впливом тодішнього захопливого до самозабуття фільму «Чапаєв», кричав: «Я – Чапаєв!» А Іра почула й кепкувала – дівчата завжди стають дорослими раніше.

І ми рано дорослішали. Ми були такими маленькими зачуханими війною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при ділі. Ніяка ідеологія, ніяка політика тоді нас не цікавили і не обходили. Ну, не так щоб зовсім. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитів, серед шрифтів-лінійок фашистські знаки – це було наслання, божевілля, і читали ззаду наперед прізвище маршала Єгорова, ну, і відчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало і на наші стрижені голови. У паралельному п’ятому «Б» класі хлопчик написав у зошиті: «Батьку Сталін. Який же ти батько, як у нас вдома два тижні немає хліба». Вчителька прочитала і віднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дівчинку упіймали, коли вона збирала на колгоспній стерні колоски. Не пам’ятаю, скільки дали їй років, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класі. Приїхала з ТБЦі епілепсією. Проте, як те не дивно, то все ніби було й не було. Воно ніби прокочувалося над нами. Мабуть, такий є оберіг молодості – не брати все близько до душі…

Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз і колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторів і комбайнів тоді не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилітні орали те поле. Колгоспні гони довгі-предовгі, і ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузі коні або воли. Поспішали вранці на бригаду, щоб ухопити коні, бо воно ніби «престижніше», та й увечері, випрягши коня, покинувши плуга в борозні, сідаєш верхи і тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночі: гей, цоб-цабе, мурі, рябі, половії. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у війну, це кілометрів за десять від села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, які для сміху кидали в багаття, навіть гранати – на чепігах по кілька оборонних гранатних чохлів. У обід приїхав бригадир – вже дід, але міцний, червонопикий. Ми орали з ночівлею, щоб не ганяти коней і волів. Він обіцяв нам привезти харчів, зокрема пшона на куліш, а привіз безтарку просяної полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пішов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огріх на огріху, тверда, плуга увесь час доводилося підважувати на руках, а це важко. А ми потомлені, увесь день ідеш за плугом по вологій борозні. І ось постать бригадира вже далеко в полі. А ми, голодні та злі, домовились, похапали куфайки та казанки, і пригінці, долинкою до залізниці, а там поза нею, і в село. Покинули дванадцять паровиць і тринадцяту, на якій приїхав бригадир. Усе село сміялося, як він їхав на бригаду, поприв’язувавши воли та коні до затильників переднього воза. Воли та коні відв’язувалися, не хотіли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дістали волочок і бовталися в болоті, ловили карасиків і в’юнів. І ось він, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледіли раніше й попадали в город, у картоплі.

Навчання в школі ми починали на місяць-два раніше, й кінчали також – все з тієї самої причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослість. Десь у шістнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стіну». І косарський ключ жалюгідний: два-три дідки, вони – необхідні, бо тільки старі косарі могли як слід направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тітки і стільки ж нас, підлітків. І ночували на косовиці (жінки їхали возом додому, бо там у них малі діти), ми ж лаштували курінь із гілля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сиділи біля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лісі пугачі та сови, а то й вовки. Було лячно і, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тоді ж возили зерно на хлібопункт, у державні комори. Мішки велетенські, німецькі лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» –