Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

може. Робити копії з картини – це профанація, навіть репродукція з неї – ганеблення художника. Як я робив цю картину, як змішував фарби, як клав їх на полотно, – ось про що ти мене питаєш. А хіба я знаю? А хіба, ти думаєш, я запам’ятав, занотував це все, хіба б я дозволив профанувати своє творче горіння. Нічого я не пам’ятаю, нічого не знаю. Це є закінчений твір, що його вдруге вже не повторити. Ти скажеш фокус, але фокус, якого вдруге нікому й ніколи не зробити. Я пам’ятаю, що брав фарби, що був під рукою фосфор, що я їх мішав, що в творчому процесі я накладав на полотно фарби так, ніби хтось із боку стояв і шепотів мені, як творити. Чому вийшов такий зміст, а не інакший, теж не знаю, – так вийшло і, видко, інакше вийти не могло. Коли б я почав малювати щось інше, певно нічого не вийшло б. Часом мені здається, що хтось водив моєю рукою, коли я працював…

– Друже, – перебив я П., ніяк не чекавши від нього такої відповіді, – та ти ж – містик, даю слово – чистої води містик… Ти знаєш, мені здається, що ти просто боїшся викрити переді мною свій секрет. Так зрозумій же, що я не художник, використати твого секрету не зможу і, надіюсь, ти не вважаєш мене за жулика…

– Досить, – відповів мені П., дивлячись кудись у куток. – Ми досхочу вже наображали один одного і якраз я винен у тому, що почав ці образи. Я знав, що трапиться воно так, як і трапилось, і нічого несподіваного від тебе я не почув, ти мене не розчарував, я готувався може ще до гіршого. Але скажи, які шляхи вбачав би ти для мого твору, коли б його можна було повторити на іншому матеріялі, як він може набрати отієї «реальної» цінності, про яку ти говорив.

– Як же його можна повторити, любий П., коли ти сам запевняєш, що це річ сама в собі, що тут справа не в винаході, що те, що є – є і більше нічого бути не може?

– Ну, а коли б не так. Коли б я справді боявся викрити свого секрету, а він у мене лежить точно записаний, навіть з формулами, у боковій кишені мого піджака?

– Навіть, коли й так, одразу сказати важко, треба подумати, але перспективи, на мою думку, широкі… і, перш за все, в малярстві… Та ти розумієш, які можна дати картини, такі картини, що від них можна буде приходити в екстаз… Уяви собі домни заводів, що пашуть справжнім вогнем, Дніпрельстан, що випромінює світло, дощ розплавленого металу, і живу фігуру владаря цих див і творця їх – робітника не в плякатній, набридлій формі Наполеона, а просто й скромно, як воно є, – за станком… А як ширше використати твій винахід, я поки що навіть вагаюсь тобі сказати. Треба звільнитись від першого вражіння, яке завжди буває або найвірнішим, або найхибнішим, треба холодно й тверезо поміркувати над цим, прикласти найсуворішу, критичну оцінку, і тоді вже говорити.

– Гаразд, – відповів мені мій приятель, підвівся з місця й пройшов через кімнату. В кутку біля картини він спинився, затарабанив пальцями по полотну й заговорив до нього, хоч насправді слова було кидано просто в мій бік.

– Не дарма я казав, що ти, єдина моя дитино, принесеш мені життя або смерть… так воно й буде. Я любив тебе і люблю, хоч і ненавиджу, відколи скінчив тебе, і знаю, що мати, породивши мене, завдала мені тим менше горя, ніж ти, відколи вийшла з-під моїх рук. Я не знаю, чи буду я писати заводи, домни й робітників, але писати буду, доки мій твір не привалить мене своєю вагою. Ти знаєш, що робить скорпіон, коли його обкладають довкола вогнем, – він сам ранить себе своїм отруйним жалом і гине. Це, здається, поодинокий випадок самогубства серед тварин. Іди, Линику, поцікався хоч, як вона виглядає при світлі…

Я підійшов. Зблизька – це було полотно середнього розміру, вкрите смугами фарб, як струпами, без жадних контурів, однотонне й мертве…

ІІ

Мій приятель залишився в мене й додому не поїхав. Цілими днями він ходив із кутка в куток рівний і замкнений, як маятник, і думав. Бували дні, коли ми не перекидались із ним навіть стороннім, порожнім словом, – в одній кімнаті кожен із нас був сам по собі. А вона, кімната, перетворилася в типову мансарду художника, моя мила кімната, що звикла до порядку й охайності. Куди поділись тепер її порядок і охайність? По кутках біліли недокурки від папірос і гори цих недокурків прикрашали мій письмовий стіл. Біля вікна в кутку стояв мольберт із натягненим полотном, а на лутці валялись тюбики з-під фарбів, слоїки з якоюсь рідиною, шматки пемзи й пензлі. Тут же, просто на лутці, мій приятель розтирав фарби, змішував їх і перетворив лутку мого вікна на величезну палітру. По всій кімнаті, – по підлозі, на письмовому столі, між паперів і книжок, – скрізь, – порошився попіл від папірос, сірий, він лягав усюди, навіть затяг легеньким шаром моє незграбне люстерко.

Художник П. знову почав курити, та ще як курити, – не випускаючи папіроси з рота. В своїй кімнаті я став людиною другорядною, гостем, випадковим мешканцем, справжнім же хазяїном її відтепер став мій приятель. Щоранку й щовечора він сідав за мій стіл, продував на ньому невеличке, чисте від цигаркового попелу місце, ліз до шухляди, виймав звідти кілька