Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Сократ осяйний як та ніч
на блищаків багата.
[22, понеділок]
Ми дісталися трохи далі за міст Пресале. Ішли пішки до того узвишшя в долині, де хотіли оглянути сховище, вирите німцями в 1944 році. Коли ми зупинилися на вершині пагорба, старий, що нас супроводжував, показав на величезну скелясту стіну з боку Віамаджо і сказав:
— Однієї з серпневих ночей місячне світло падає на цю стіну таким чином, що, відбиваючись від неї, освітлює всю долину, і тоді трапляється те, що ми називаємо «місячним світанком».
Є вечори коли я тут
перше ніж вкладатись
сиджу на лавці
і з тераси
дивлюся в долину.
Мені здається я чекаю
на когось. Може на друга
чи родича або на телеграму
чи телефон задзвонить.
Насправді то лише
струмочок у долині
збігаючи камінням
балакати зі мною хоче.
[25, четвер]
Я окинув захопленим поглядом маленьке містечко в стінах монастиря Баденгаузен у 10 кілометрах від Тюбінгена, де сіре сонце виливає на гострі дахи теплий дощ. Той дощ мені нагадав казкову Грузію і променисті очі Параджанова, взутого в розтоптані хатні пантофлі. На монастирському дворі листя столітньої липи ворушилося під вагою зголоднілих бджіл.
[28, неділя]
У двері постукав жебрак — принаймні таким він мені видався, у запорошеному одязі, із залатаною торбою через плече. Помічаю, що на ногах у нього старі мотузяні сандалі. Придивившись уважно, усвідомлюю, що в усій його постаті є щось чернече; він міг би виявитися, наприклад, ченцем зі сходу. Він дістає з торби й розгортає старий килимок, розстелює його на терасі. Показує мені дрібненькі лимончики і пропонує зробити з них лимонад. Потім сідає на той пошарпаний килим і починає неквапливий монолог своєю мовою, яку я, не знати чому, розумію.
— Якщо не ставити запитань, на тебе не сипатимуться непотрібні відповіді. Слід промовляти не питаючи й дозволяти словам злітати з вуст і наповнювати повітря своїм звучанням та музикою дихання. Неправда, що слово має лише той сенс, якого нас навчили. Слово є перш за все звуком, що виникає з інструмента, яким, власне, є ми самі. Заберіть у слів весь їхній сенс і слухайте тільки звуки, які злітають із наших вуст. Не треба зайвих рухів, метушні, надмірної жестикуляції, бо вони надають життю марноти. На жаль, думка як така породжує рух, але нам слід би спершу запитати себе, куди ми йдемо? Залишайтеся нерухомими, нехай світ рухається навколо вас, нехай фрукти самі котяться підлогою і сходами. Нехай усе народжується з вітру й перепадів тепла. Нашою кінцевою метою є внутрішня нерухомість.
Він підводиться, повільно згортає свій старий килимок, ховає його в торбу й іде геть. Але одразу повертається, наче щось забув.
— Я повернувся, щоб попрощатися з собою, — каже він і якусь мить мовчки дивиться на те місце, де недавно сам сидів на килимі.
[29, понеділок]
Один тямущий чоловік повіз мене оглянути буковий гай на висоті 1200 метрів. Якщо триватимуть спекотні роки, бук зникне з гір Монтефельтро. Адже дерева не зможуть видертися на хмари в пошуках прохолоди. Так я дізнався, що впродовж століть траплялося багато переселень дерев: якісь із них шукали свіжішого, а інші — теплішого повітря. Часто люди теж ішли за деревами.
Я потрапив у мушлю світла
наче та муха в солодку ложку.
Я сиджу у траві своїх думок
що падають мені з вуст тим часом як очі
стежать за білими ряднами хмар.
Нині рікою життя мого стала Марек'я
що на прогулянку небо веде
і кістки світу омиваючи котить у море.
Вода пробігає мені між пальців
нуртуючи ніби риби в ній б'ються
аж робиться з неї намітка вінчальна
і в ній лице моє відбивається.
[31, середа]
Весь інтерес мого життя й усі мої радощі нині — я в цьому переконався — становлять короткі подорожі долиною в товаристві Джанні. Ми приїжджаємо з ним у покинуті містечка збирати забуті звуки: вологе рипіння підгнилого дерева, уривки іржавих скреготів, можливо, передсмертне дзюрчання джерела. Загалом, це суміш старовинних відлунь, поглинених застиглим повітрям або гнаних легким подихом трави, коли вона випростується, аби струсити з себе наморозь. У цій подобі музики, яку заледве здатні вловлювати вуха, що охочіше сприймають вибухові й гуркітливі звуки сучасного життя, оживає моє дитинство. Брукованою дорогою, проминувши цвинтар у Таламелло, я прийшов до гаю столітніх каштанів. Мене зачарувало світло пожовклого листя й на деревах, і на землі. Мені видалося, що я вже бував у цій місцині багато років тому. І раптом пригадав, що сховав колись ґудзик від військового однострою у стару розщелину в стовбурі. Тоді я став уважно оглядати всі стовбури і шпортати цвяшком у найглибших отворах. В одному дуплі, засипаному землею і шматочками каменів, на самісінькому дні я справді відшукав металевого ґудзика від старої уніформи. На якусь мить я побачив себе офіцером австрійського війська на площі в Пеннабіллі під час полювання на Гарібальді, коли той переховувався в Сан-Марино. І пам’ять відгукнулася голосом, що кликав мене: «Альберте!»
Серпень
~ Море всередині очей ~
Сім’я перестала бути надійним притулком у житті. Дедалі частіше ми змушені миритися зі зрадами й розривами стосунків. Більше немає того, що раніше допомагало стримувати бажання. Ми втрачаємо все, що творилося спільно, вдвох. А отже, ми самі маємо знайти в собі ті сили, що зможуть врятувати нас від загального краху.
Є затон на Марек'ї
де люблю я сидіти
руками торкаючи воду.
Вчора надвечір
схилився камінчик омити
і побачив свою сивину.
[5, понеділок]
Буря. Шоста ранку. Лежачи в ліжку, чуємо жалібне нявкання кошенят. Лора одягає плащ і виходить, щоб сховати їх від дощу під черепичним
