Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

…У селі храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляє одягнена по-святковому молодь, взявшись попід руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дід та баба, баба – закривавлена, зі шкворнем, дід – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зібрався біля них, розповідають про нічну пригоду. Натовп шаленіє – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаєте їх?» – до діда та баби. «Знаємо», й називають прізвища. Один партизан саме проходить неподалік у вервечці парубків та дівчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадає з тіла. Забивши одного, вхопили другого, звідкілясь взялася сокира, сіконула й відлетіло вухо. Онуфрій Давидович підніс над ним руки: «Миряни, ми не звірі, будемо судити!». Його послухалися. Пізніше саме цей бандит-партизан рятував у Ніжині Бутка від смерті, від Миколи Кропив’янського.

Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернігівщині. У селі роди Бутків та Кропив’янських (у Григорія Кропив’янського теж було стільки само, чи майже стільки ж, дітей, як у Бутка, і йому статкувалося) вели між собою змагу – у кого кращі коні, краща городина, а насамперед – вдатніші діти. Микола Кропив’янський закінчив Ніжинське міське комерційне училище, навчався в гімназії, у Першу світову війну опинився на фронті, де завдяки особистій хоробрості та нестачі офіцерських кадрів доскочив дуже високого, як для селянина, чину – підполковника. Поручик – і то було б дуже високо. Старі діди згадують: приїхав у відпустку Микола Кропив’янський, іде сільською вулицею, а за ним шабля на коліщаті котиться-підстрибує і позаду два ад’ютанти в аксельбантах ідуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комітет, 1917 року вступив до партії більшовиків, командував корпусом, був начальником штабу армії, а далі, в час німецької окупації, на демаркаційній лінії сформував Першу Українську дивізію. Командував нею якийсь час, по тому командував іншими військовими частинами, був начальником тилу Дванадцятої армії. Приїжджав у село, гуляв, залицявся до дівчат. Амбітний, гоноровитий. Якось парубки та дівчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дівчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштовані так, що високо підіймаються всередині – низький зростом Кропив’янський хотів видаватися вищим. З нього сміялися, й дівчина, до якої він залицявся, відвернулася від нього.

Ото він і «наводив порядок» у зайнятих Червоною армією волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Ніжинського благочинного – красуню, гасав по містах і селах області. Одного разу свої ж, червоні, чимось невдоволені Кропив’янським, хотіли розстріляти його разом з попівною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але їх врятував кінний ескадрон. Відзначався жорстокістю, після громадянської війни був призначений начальником військ ВЧК України і Криму, відтак – інспектором військ НКВД СРСР. У 1938 році його репресували, а в 1945 році – випустили, просто випустили, а не реабілітували, він тулився, де доведеться. Місяців зо два жив і у Веркиївці, заходив і до нас, обідав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайці, про щось говорив з матір’ю, мене тоді, на жаль, він не цікавив. Як розповідають дівичани, у своїх братів і сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось він прийшов до Івана Комісаренка (той був чоловіком моєї рідної тітки Ольги, вона загинула у війну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комісаренко засмажив яєчню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшці: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мірою винуваті брати і сестри Кропив’янського у відмові від родича (такі були часи), хто може сказати, те вже на суді у Бога. Врешті (також за розповідями дівичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носівській (сусіднє село) лікарні, бідував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзі помер на станції в Ніжині. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедія з трагедій! Після розгрому культу Сталіна мене довгий час тривожила ця постать, хотів про нього написати, почав збирати матеріал (я ще тоді не знав, що він розстрілював мого діда), але потім розчарувався і облишив. Найдужче мене займало та цікавило, що він думав про репресії тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповідей одного з його племінників – нічого не думав і не переживав. Вважав, що все правильно, тільки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’їв… Я вже тоді зрозумів, що Микола Кропив’янський був типовим породженням більшовицької диктатури, нічим не відрізнявся від інших жорстоких вершителів народних доль часів громадянської війни і після неї. Чоловік нерядовий, став жертвою обставин, а далі й сам творив ті жорстокі обставини.

Жертвами обставин, хоч і не творили їх, стали більшість моїх дядьків та тіток по материнській лінії, чимало інших моїх односельців.

…Повертався з фронту Першої світової війни, який розпався, найстарший з синів Онуфрія Давидовича, Григорій, поїзд ішов мимо села до Ніжина, на полустанку біля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Ніжина пішки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поїзда і забився на смерть; солдата, який кілька років не був удома, принесли в хату мертвим.

Либонь, найбільш неординарним з усіх моїх дідьків був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, він закінчив у Ніжині комерційне училище, навчався далі в Києві, здається, в політехніці, був начитаний, гострий розумом, прозірливий. Любив дітей – менших братів та сестер, привозив їм гостинці (на Новий рік позолочені горіхи, небачені в селі апельсини), навчав грамоти, розповідав епізоди з історії, батькові ж казав, що насуваються круті події, що на порі революція, яка прожене царя та настановить новий лад, виповідав соціалістичні ідеї, за що, надто за революцію, Онуфрій Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батькові не вбиватися на роботі самому та не морити роботою дітей, не багатіти, адже революція забере все. У Києві дружив з дуже красивою дівчиною, дворянського роду, освіченою, веселою, простого поводження, приїжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася війна, його мобілізували на фронт, по тому – війна громадянська. Микола став офіцером петлюрівської армії. Загинув у якійсь із західних областей, у селі Красне. До Бутків проїздом навідався мешканець того села і розповідав, що Микола зі своїми вояками довго стояв у селі, його там вельми шанували, він боронив селян від якоїсь банди, організував там школу. А загинув у бою з німцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиної могили ніхто ніколи не їздив – завадила громадянська війна, а далі,