Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
ІСТОРИЧНА СПІЛЬНІСТЬ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОГО Й РОСІЙСЬКОГО НАРОДІВ ТА ВИТОКИ ЇХ ВІКОВІЧНОЇ ДРУЖБИ
Тарас Григорович Шевченко був заарештований та засланий, бо царизм побачив у ньому найнебезпечнішого революціонера, послідовного борця за співробітництво та єднання з прогресивними представниками братнього російського народу в боротьбі за свободу України.
«…Ми маєм право, – стверджував, висвітлюючи життєвого значення проблему взаємодії й співпраці українського та російського народів Михайло Петрович Драгоманов, – і тепер називати не тільки киян, але і галичан росіянами, не думаючи тим самим признати їх великоросами; на лихо таки, що так у Росії ніхто себе, та й нікого не зве, і це слово після київських книжників XVII i московсько-петербурзьких XVIII в. стало уживатись тільки у сміхотворно-високому стилю. Коли це його обновили польські самозванці-учені, як п. Духінський і Ко – пішло воно гуляти по світу у новому смислі!.. (Ми будемо в нашій статті уживати терміна росіяни для того тільки, що в Галичині звикли до цього терміна; але ми будемо розуміти під цим усіх слов’яно-руських жителів Росії, як білорусів, малорусів і великорусів.)
Може, скаже хто, що діло не в іменах. Як не назви, а усе-таки ріжниця між тим, що у Галичині звуть «Русь» і що – «Росія», себто між Україною і Галичиною, з одного боку, а Московщиною – з другого – є. На це кажу, що, звісно, є, але коли вже обидва краї назвались однаковим іменем, то й це мусить що-небудь теж значити. Здавна одна історія, котра потім одірвала тільки Галичину у осібний політичний союз; одна віра, котра має таку силу у очах народу, – усе не могло ж остатися без послідків. Було б чудо, якби було інакше! Чи погано то було, чи ні – друге діло, але історія народу руського йшла попереду так, що весь край від Карпат до Волги був у живих федеративних взаєминах, а потім став централізуватись у два тіла політичні, з котрих одно, західне, прийняло у себе не тільки малоруське, але і білоруське плем’я, близьке до малоруського, але і до великоруського, у котрого формації воно прийняло немалу долю; мало того, ця Західна Русь, Литовська, почала явно йти к тому, щоб притягти до себе і політично Русь Всхідну, – і з цієї дороги звернула тільки через союз з Польщею, котра теж – чудне діло! – не могла відректись від того, щоб не завладіти усією Руссю, західною і всхідною.
Початок і наслідки боротьби Київської Русі й Московської держави з Заходом
Але з того часу як, за причиною попереду релігійною, а потім соціальною, Київська Русь начала боротьбу з Польщею, роля централізатора Русі перейшла од Києва, Вільна, Луцька, Варшави до Москви і історія так пішла, що увесь край, де жив і тепер живе малоруський народ, не тільки не мав собі самостійності і центру, але навіть і забрав собі укупу тільки через централізаторський процес Московського царства, а особливо Петербурзької імперії – та ще й не зовсім, бо Галичина одійшла у другу державу, а значить, і у другі соціальні і культурні обставини. Надармо ми хотіли б одшукати для малоруського народу що-небудь похоже на права історичні, на Rechtscontinuitat корони св[ятого] Стефана, св[ятого] Вацлава і т. д., про що так дбають у Австрії. Ми бачимо, що, напр., Харківщина з Курщиною та Воронежщиною завсігди були землями Московського государства. Чернігівщина, оддана своїми князями Московському государству, була у йому до 1610 р., і нівідкіля не видно, щоб вона тим була недовольна з національного погляду. Тою ж дорогою йшла у XVI в. з Глинськими і Дм. Вишневецьким наповнявшася тогді людом земля Лубенсько-Полтавська. Так званий «смутний час» у Московській державі одірвав Лівобережну Україну від Москви, але не надовго. Уже сам Петро Сагайдачний, котрий ходив війною і на Москву, був готовий піти тією дорогою, що пішов опісля Хмельницький. Цей послідній обернувся до Москви, як до землі руської і православної, і хотів привернути до неї увесь руський люд, аж до Любліна і до Карпатів. Якби те удалось, то може б, Мала Русь (котра, замітим, назвала себе ще у XIV в. Малою, як думаємо, з поводу переходу митрополита Петра у Владимир і Москву) – може, Мала Русь уся і получила б що-небудь похоже на історичне право і мала б силу більш задержати свою політичну і національну індивідуальність. Але сталося не так і сталося не тілько через «хитрість сусідів» – бо в історії завжди причини осередні мають більше сили, ніж причини побічні, – сталося так, що тільки те, що тепер зветься Чернігівською та Полтавською губернією з Києвом та Запорожжя, осталось у союзі з Московським государством під назвиськом Мала Русь, або Гетьманщина.
Катерина ІІ встановлює кріпосне право на Подніпров’ї та прилучає до імперії Волинь і Поділля
На лихо, ця Гетьманщина і Запорожжя мали більш воєнну, ніж гражданську конституцію, котра хоть мала у собі зерна добрі, але у цілому не могла годитись для життя у XVIII в., у которому удобавок козаччина стала так явно вироджатись у панщину, що Катерині ІІ зосталось тільки (як то видно з дуже цінної книжки Ал. Лазаревського о малорос[ійських] крестьянах у XVII – XVIII в.) приложити послідню печать, щоб ствердити потроху складавшуся кріпаччину. Коли Катерина ІІ знищила Гетьманщину, народові, котрий отрікся од Гетьманщини ще за Мазепи, нічого було за нею плакати, а старшина була задоволена правами великоруських дворян. Про Січ Запорозьку теж мало хто думав, та, прочитавши безсторонньо народні пісні про руйнування Січі, побачимо, що у самих запорожців не тільки руки, а й язик не піднімавсь так енергічно против «москаля» і особливо проти «цариці-матері», як колись проти «ляшківпанків». А народ так і досі співа, що самі «запорожці край веселий, степ широкий занапастили»! І за тієї самої Катерини, котра знищила останки автономії Малоросії, досягнута давня ціль руського люду ще од часів Владимирових, – себто степи Новоросії до Чорного моря одкрились для руської колонізації. Натурально, малоруський народ посунувсь туди, але вже зовсім на другім праві, ніж у колишній Гетьманщині, та ще і перемішавшись з другими племенами од великоросів до греків і німців. За тієї ж Катерини і оп’ять на особім праві, особенними обставинами соціально-культурними, прилучилась до братів і правобічна Україна з Подоллю і Волинню. Далі уже за Александра І укупі з Варшавою прилучилась до Росії Холмщина з Підляссям. Так після віків розділу,
