Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
«Чільне місце Шевченка в українському культурному житті й формуванні української національної свідомості, – починає Г. Грабович, – зумовило те, що його рецепція (якщо вилучимо популярні та культові її прояви) відбиває також основні фази та центральні питання модерної української інтелектуальної історії. Висвітлення цих позицій і фаз протягом двох минулих століть не було симетричним: рецепція ХІХ століття, починаючи від перших відгуків на «Кобзар» 1840 року, хоч і коротша, зате набагато вагоміша. Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та Івана Франка можна вважати не тільки основними представниками й речниками дедалі потужнішого українського національного руху, а також і постатями, які, кожен у свій спосіб, були батькамизасновниками цього руху, визначивши його риси, цінності та форми самоусвідомлення. Важливо також, що кожен з них займався постаттю Шевченка не лише як інтелектуал і критик, і в тому ракурсі як ідеолог, але також і як науковець, часто беручися за впорядкування та публікації Шевченкових творів… Найбільше вражає тут домінування ідеології у рецепції Шевченка…
Інтерпретація творчості й діяльності Шевченка Маланюком і Донцовим
Що Шевченко посідає центральне місце в текстах Маланюка, не повинно дивувати. Поет, який проголосив своїми сутнісними чеснотами патріотизм і відданість нації й уважав себе не лише представником, а й речником, покликаним вести, спрямовувати і викорінювати її вади та прогріхи, не міг не звертатися до Шевченка, національного поета, того, – пояснює Грабович, – хто став уособленням цієї настанови, особливо ж у межах націоналістичної ідеології…
Хоча Шевченко присутній також у поезії Маланюка, і комплексне дослідження передбачає увагу й до цього аспекту, осердя його рецепції Шевченка міститься в есеях та літературознавчих дослідженнях…
Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника, хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні, увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали би тепер культурологічною перспективою, проте він не є літературознавцем ані за освітою, ані за темпераментом. І переважно з більшою чи меншою наполегливістю. Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису…
Історію взаємин Маланюка з Донцовим ще не вивчено, зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх життів, тобто у 1960-х, вони розійшлися у поглядах… Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебував цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – із вірою і патосом щирого адепта – простежує роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець ХІХ століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також нібито русоцентризму Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненим постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», який почав виходити 1922 року, коли багато хто ще дослівно переживав травму війни…
Ідеологічну спрямованість Маланюкових есеїв про Шевченка можна представити кількома основними топосами або рубриками, які мають низку відгалужень і нюансів:
1. У центрі цієї критики є об’єднувальна, фундаментальна і апріорна віра, чітко орієнтована на концепцію (насправді це радше аксіома) Донцова, що мовляв, Шевченко артикулює у своїй поезії як політичну, так і національну візію України. Така позиція вповні співзвучна із загальною рецепцією початку ХХ століття; в самій же поезії, особливо в так званих «політичних поемах» («Сон», «Кавказ», «Посланіє», «Розрита могила» та інших), є, річ ясна, формулювання, які водночас передбачають політично забарвлене прочитання і спираються на колективні почуття, які є протонаціональними, і водночас, посутньо, стають стимулом і засобом для формування національної свідомости. Проте сама собою Шевченкова візія України та його відчуття авдиторії, до якої він звертається, позначені символічними, мітичними і мілетарними моментами, а також постійним децентруванням і, понад усе, присутністю сакрального. Все це окремо і сукупно принципово упосередковує ті політичні та національні виміри, які тут народжуються. Маланюк, спираючись на Донцова, ті упосередкування, чи пак нюанси, ігнорує або попросту не сприймає. Його аргументація є принципово есенціялістська й апріорна: Шевченко ео ipso є національним пророком і національним генієм, тож завдання критика – не перевіряти цей постулат, а утверджувати його й використовувати для розбудови більшої справи. Реальність літературного твору та потреба його висвітлити, його апотезувати є взаємнопов’язаними: пропедевтика, завдання конструювати національність і свідомість, до якого критик – справжній критик! – має прагнути, вповні віддзеркалюються в характері, риторичних прийомах і полемічному тоні Маланюкових есеїв. Тому-то немає шевченкознавства як такого, або рецепції Шевченка як такої: є тільки боротьба «за справжнього Шевченка» (ідея вже добре засвоєна із совєтського боку)…
2. Домінування ідеї нації і її основні прояви («національна перспектива», «національна справа», «національний геній», «національний підхід до національного генія» тощо) накладають чітку телеологію, навіть детермінізм на Шевченків поетичний світ, на його значення і його вагомість. Читаємо далі…
Жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріалістичних» (отже й «соціалістичних») звужувань виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості – не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистости й її світогляду – вверх (…) цієї монолітної суцільности Шевченка і дотичного зростання його особистости не бачить, тому – поза «Реве та стогне» або «Садок вишневий» – головна суть, взірець його творчості й його історично-національного значення зостануться невідомі. «Ранній Шевченко»).
Тут особливо промовистим є співіснування в одному пасажі двох суперечних тропів – «органічного» та «монолітичного», що їх тут було застосовано до того самого явища. Окрім питання риторичної невизначености, цей момент показує, як своєрідно Маланюк приймає донцівську перспективу і водночас відхиляється від неї. Ідея монолітичности («монолітної суспільности») Шевченка напевно похідна від донцівської догми, в кожному разі суголосна з нею, однак органічність є тим моментом, що його фундаментально статичний, номіналістський, поверхневий і переважно ілюстративний метод Донцова не сприймає. І все ж таки аргумент щодо визначальної, органічної єдности в Шевченковій поезії є, звичайно, і валідним, і продуктивним – однак, він також вимагає окреслення, які саме моменти
