Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Ми бачили, що російська література теоретично-наукова, т. є. те, що писалось з XVIII в. мовою, котру у Галичині зовуть російською, або великоруською, і котора справді по составу своєму близька до великоруського наріччя, було і є тою скарбницею, з которої і великорус, і малорус брав і бере знання і ідеї общеєвропейські, з котрої він може познавати й те, що робилось і робиться на його землі. Так само більшість того, що писалось у ХІХ в., а особливо од Пушкіна, у поетичній літературі російській, висказало думи і змалювало образи життя культурного шару громадського – як передового, здорового, так і одсталого і паразитного – по усій Росії, на північ, як і на полудне. Пушкін, Рилєєв, Грибоєдов, Лермонтов у своїх ліричних п’єсах і поетичних монологах висказали ті думи, що і почуття, которі були у головах і серцях не тільки москвичів, новгородців, але і полтавців, киян, катеринославців і т. д. Змальований Пушкіним Онєгін і Ленський, Грибоєдовим Чацький, цей прототип декабристів, жили по всій Росії, говорили скрізь однією мовою – і назвати Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова (хоть у посліднього є кілька не стільки великоруських, скільки спеціально московських типів) великоруськими тільки писателями, буде гріх проти правди реальної. Те саме треба сказати про Лермонтова, виключаючи хіба його «Песнь о Калашникове», про Герцена з його романом «Кто виноват», в которому намалював прототип російського ліберала 40-х годів (Бельтов), а далі про романи Тургенєва, особливо ті, у которих малюються типи передових людей російської громади ідеалістів Рудіна (1857), Лаврецького («Дворянское гнездо», 1859), юмористів (як скульптор Шубін у «Накануне», 1860), нігілістів (Базаров в «Отцы и дети», 1862), про половину стихів Некрасова (не ту, у которій він малює життя народу великоруського, як у другій половині, а у которій він розказує ті думи і про ті типи, которими повні були передові кружки російської громади у 50 – 60 годи н[ашого] віку), про роман Чернишевського «Что делать?» (1864), роман, у которому хоть і не все можна назвати правдо-поетичним, але которий намалював кілька образів з передової російської молодіжі 1860 р. Конкретно для галичанина, як не для росіянина, можна сказати так: молодші українці (і українофіли) усе-таки більше або менше підходять під типи Шубіна або Базарова Тургенєва, Рахметова, Лопухова і Кірсанова, Чернишевського, старійші більш або менш підходять під пом’януті вище типи Герцена і Тургенєва, що зовуться у Росії «люди сороковых годов», або не без іронії, «сороковисти», – так що галичанину, напр., которий хоче у типі зрозуміти своїх українських знайомих, треба б конечно прочитати романи Герцена, Тургенєва і Чернишевського. Правда, українська передова громада мала завсігди деякі одиниці свої, свої мотиви тих общих тем, которі займали голови російської передової громади. Так у старинному харківському українофільстві і слов’янофільстві буде щось одмінне од лібералізму і слов’янофільства столичних декабристів, але мало обсліджено цей бік культури на полудні Росії, хоть може б, якби хто з українського погляду розібрав хоть би життя і писання Каразіна, которого столітній юбілей цей рік настав, то, може б, і вловив деякі оригінальні одміни духу української громади часів Чацького і декабристів. Та й сказати, що Каразін, цей наш «маркіз Поза», як його звали при дворі Олександра І, цей настоящий основатель першого університету на Україні і слов’янофільства у Росії, і говорив і писав мовою російською. А з другого боку, Рилєєв, которий, якщо не помиляюсь, був родом з Чернігівської губернії і первий (другий Пушкін – «Полтава», третій Гоголь, четвертий – Шевченко) пробував увести у поезію освіченої громади української традиції історичні і звести їх з ліберальними ідеями передових людей (поеми «Наливайко», «Войнаровський»), обертавсь не тілько до українсько-козацьких, но й до старокиївських, і новгородських, і московських земських традицій, вибираючи по усій Русі теми, пригодні у всеросійського народного патріотизму і лібералізму, і викладаючи їх на мові, общій тогді усій передовій громаді у Росії».
Драгоманов про перебування Шевченка в Україні
Між тим, щодо перебування Шевченка в Україні – першого після життя в Петербурзі – найавторитетніший після Франка дослідник життя й творчості Т. Г. Шевченка Михайло Петрович Драгоманов висловлює досить спірні міркування. Найбільший український вчений кінця ХІХ століття, посилаючись на свідоцтва окремих осіб та занадто покладаючись на них, або іноді по-своєму трактуючи ці спогади, часом досить нерівно зображує цей період життя й творчої діяльності Тараса Григоровича.
Утім замовчувати подібні міркування М. П. Драгоманова – означало б, напевно, певний відхід від історичної правди. «Чужбинський, – наприклад, пише Драгоманов, – малює нам життя Шевченка в Полтавщині, і Чернігівщині, в Києві, в той час, коли, як він каже, «наш поэт кипел вдохновением, стремился к самообразованию». Він каже, що Шевченко в нього в селі і в Києві було, лежачи найбільш «в ненастную погоду», читав журнали або потрібні йому історичні книги. Жаль, що Афанасьєв не сказав які. Він тільки згадує, що в нього Шевченко читав польські книги й журнали, а в Києві, каже Шевченко, він прочитав «все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно достать, а чтобы не наделать промахов против народности, не оставлял в покое ни одного чеха,
