Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

Читаємо онлайн Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
по шматках зобравсь докупи майже увесь малоруський народ, але без права власного, навіть без одного общого імені (дивись «Записки о Южной Руси», І т.), без ясного почуття своєї національної самостійності, хоть і з немалою долею славних діл у минувшину, з немалим числом індивідуальних одмін, з явно доказаними примірами потреби волі і самоуправу.

Удобавок зійшовсь докупи малоруський народ під державою, зложеною племенем, братнім по мові, по вірі, племенем енергічним і колонізаторським, – і має общність і взаємини сучасно тільки на основі того права, того строю, котрий общий усій Російській імперії.

Взаємовпливи української та російської історії й культури в добу Середньовіччя

Серед таких-то обставин складалась історія, література і культура Малої Русі. Кажу вп’ять, що, кому угодно, може плакати на цю історію, може хотіти мати нову, але поперед усього треба признати і зрозуміти факти, треба знати, при яких обставинах починати і вести далі цю історію. До половини ХІІ в. культури й літератури у Московській Русі майже не було, окрім Новгорода, котрий після татарського погрому був майже єдиним містом на всій Русі, де світилось моральне життя. З XVI в. центром культури руської стоїть то Київ, то Вільно, то Острог і Львів, то вп’ять Київ. Але тоді не знали принципу народності, бо не дбали про маси народу – з моральних ідей ясно чули тільки віру… Живучи серед то білорусів, то малорусів, маючи взаємини з поляками, мова літератури руської набиралась полонізмів, білорусизмів, малорусизмів, але так мало удалялось од спільного всім трьом Русям церковного язика, так мало зближалась з народною, що москвич Курбський міг без перепони переписуватись з Кост. Острозьким, що патріарх Філарет читав вільно Біблію руську Скорини, а Димитрію Ростовському не треба було дуже перемінити свою мову, щоб представляти у Ростові ті комедії і драми, котрі він було понаписував для київських бурсаків. Літературна мова западноруська стала общою руською, що і облегшило потім перехід культури і літератури у Велику Русь у XVII – XVIII в. З XVIII в. став народжуватись патріотизм світський замість виключно церковного: але і цей патріотизм зразу не міг стати чисто народним – він був тільки державним. А як центр держави, до котрої по шматках прилучавсь народ малоруський, лежав у Великій Русі, то зближення літератури і культури руської з крайовими елементами потяглось до елемента великоруського; це робилось так потроху, що малороси майже і не запримічали того, а як стали запримічати, то попереду не знайшли в ньому нічого ненатурального. Так заложен був той фонд тій руській літературі і культурі у Росії, кажу у Росії, т. є. у Російській імперії, я виключаю Галичину з усього того, що буду говорити тут, бо Галичина, не попавши у XVII в. у союз з Москвою, а у XVIII в. не попавши у Росію, а одійшовши зовсім у друге політично-культурне тіло, не могла узяти долі у тому соціальному і культурному процесі, у котрий вступила Великоросія, Малоросія і Білорусія. Ця література de facto стала общою усій руській Росії і там, у нас, зоветься просто руською. І її-то у вас звуть російською, а це б ще нічого, а то й великоруською, хоть у ній взяли долю і малоруси, давши, окрім маси мілких робітників, Дмитрія Ростовського (первого у Московщині живого писателя з духовних), Феофана Прокоповича (первого там же світського оратора і публіциста з духовних), Богдановича (автора первої повісті, котору прочитала публіка у Росії з занятностю), Гнєдича (первого, хто показав у Росії правдивий класицизм і перевод всесвітнього генія – Гомера), Гоголя – батька реалізму і живої народності у літературі російській, Остроградського, первого з руських учених, заробившего собі європейську репутацію, Костомарова, первого після Карамзіна історика, которого, окрім учених, чита з інтересом і публіка, писателя, у которого небувалим досі у Росії робом ску΄пивсь не тільки учений, публіцист і артист, але патріот, і космополіт, і федераліст у двойному смислі цього слова (союз і автономія). Правда, що цей процес у Росії усе більш одтягував її од мови малоруської, тоді як вліяння мови великоруської усе більш росло і росте по мірі того, як росте почуття народності, – але я не думаю, щоб ті великі імена, котрі я виписав вище, не занесли з собою у літературу російську і духу, а часом і слова українського – це було б противунатурально. Та в усякому разі той процес, яким ішла література в Росії, затяг з собою у обще моральне життя з великоруською освіченою громадою і малоруську – до того, що мова літератури російської стала не книжною, як для галичан, але живою, матерньою мовою для освічених шарів громади малоруської, як і великоруської. Ця живость для нас, українців, мови літератури російської піддержується тим неперестанним обміном колонізації між Великою і Малою Руссю, которий не перестає з XVIII в. і переміняється так, що колись-то, як Малоросія була вище культурною, ніж Великоросія, то і ремісники (навіть судострої, пильщики і селітровари, которих Петро Великий визивав з Малоросії), духовні (од Петра до Єлізавети не було ні одного архиєрея з великоросів у Великій Русі), співці і музиканти, живописці, чиновники, велика доля професорів (самостійна руська медицинська школа у Москві з научним напрямком у контраст старій петербурзькій німецько-практикантській була заложена малоросами Іноземцевим і Миклашевським) і т. д. їхали з Малоросії у Велику Русь; а тепер це усе навиворот і йтиме так до більшого розвиття полуденного руського краю, котре не замедлить наступити після нових залізниць і которому українці мусять допомогти працею науковою і артистичною. А найбільш чим піддержується живость мови російсько-літературної і для українців, це те, що література російська у найбільшій долі своїй одвічає на моральні жадання громади усієї Росії, так що українець, которий би заказав собі читати те, що у нас звуть чужою для України, сусідньою літературою, скоро став би глухий, сліпий і німий не тільки в тому, чим живе вся Росія, що має силу над політичним, економічним і моральним життям і України, але і к тому, що діється на усьому освіченому мирові…

Я знаю, що прийшов тепер до тої точки, про котору у Галичині, у народній партії, установились кріпко погляди, з котрими мені боротись буде рисковано. Погляди ці більш або менш зрезюмовані, напр., у деяких місцях «Послання до земляків» Шевченкового, а особливо коментованого так, як коментував його шановний п. Огоновський, або у тих місцях «Причепи» п. Нечуя, де він говорить про «московські» університети на Україні. Погляди, про которі йде річ, такі: література російська, як і вся культура на

Відгуки про книгу Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: