Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
«Слідчі мали на меті за всяку ціну зробити мене злочинцем і англо-американським шпигуном, — апелював до черствого московського серця кубанець. — Жодного слова на мою користь не було записано на основі одного й того ж аргументу: «А чому німці вас не розстріляли?» Щоб прискорити процес важкого для мене слідства, я погоджувався, починаючи підписувати все, що вони від мене хотіли» [25, арк. 135 зв.].
Василь Прохода просив зняти з нього судимість. «Вбивцею, бандитом, грабіжником, а також ворогом російського (моя мати була росіянкою), українського (батько — українець) і чеського (чехословацький громадянин) народів я не був, не є і не буду до самої смерті. Війну вважаю найбільшим злом і у підпалювачі її абсолютно не надаюся, то прихильником миру залишуся назавжди… Вірю в Радянську справедливість і сподіваюся, що моє прохання до Вас і Президії Верховної Ради СРСР будуть задоволені якнайскоріше. 18.XI.1954» [25, арк. 135 зв.].
Єдиним наслідком цих звернень став дозвіл переселитися до столиці Комі ССР м. Ухти, що лежала за 1000 км на південь від Воркути. Василь скористався цим дозволом і 27 листопада виїхав до Ухти, де колись відбував покарання Остап Вишня. Звідси 2 лютого 1955 року Прохода знову написав Головній військовій прокуратурі СССР. Він намагався переконати прокурора, що бажання будувати німцям дороги у нього не було, але ж не хотілося потрапити до концентраційного табору, та й дороги ці «в майбутньому могли стати в нагоді радше росіянам, ніж німцям». Василь нагадував, що полегшував умови життя російським робітникам, забороняв російським жінкам жити з німцями. «На роботі я поводився так, як звичайний чех під німецькою окупацією, дотримуючись слов'янської солідарності…» [98, с. 150].
Щодня кубанець виглядав листоношу, але даремно. Єдиною радістю були «милі листи» від племінниць Олесі (Олександри) та Галинки. Та й вони не могли дати йому відповідь на болючі питання: де його родина, чи живі дружина Марія і син Роман?
Ухта, 17 березня 1955 року
17 березня Прохода відіслав нову заяву — «В Главную Военную Прокуратуру в Москве». В ній заперечував звинувачення у «злочинній діяльності» в 1939–1945 роках та шпигунстві. Що ж до боротьби у 1917–1920 роках, нагадував він, то вину визнав частково.
«Наша боротьба в 1919 р. проти польської армії, відділів махновської анархії, всякої зеленої й чорної отаманії, білої Добровольчої армії пояснюється нашими національно-соціальними поглядами, і ми провадили її охоче. Але чому ми бились, вірніше, оборонялися при наступі Червоної армії? Ми ж, за характеристикою гетьманського історика Д. Дорошенка, були майже комуністи.
Чи ж то наша вина — дисциплінованої військової частини, підпорядкованої наказам Директорії Української Народної Республіки? Ми були невдоволені, що не знайдено шляху до мирного полагодження справи про спільний з РСФСР фронт проти Антанти, яка озброювала і посилала на українські землі поляків і російських монархістів, від яких ми нічого доброго для України не чекали. Але ми не довіряли і Червоній армії. Ніякого радіо тоді не було. Голосу Леніна ми не чули, про Сталіна нам нічого не було відомо. Зате воєнного наркома Троцького і таких його командувачів, як царський полковник Муравйов, ми запізнали добре. Від них можна було чекати повторення Валуєвського указу про те, що ніякої України не було, нема та бути не може.
З українською червоною дивізією Щорса ми намагалися боїв не вести. Як видно з моїх «Записок», Чернігівщину ми залишили майже без боїв. Коли нам довелося зустрітися в березні 1919 р. з дивізією Щорса під Бердичевом, ми протягом дня вели впертий бій, але, коли ввечері довідалися, що проти нас свої, українці, відійшли до Шепетівки, про що також зазначено в моїх «Записках». Не був той бій таким страшним, як про нього написав автор книжки про Щорса, розтягнувши його на сім днів і додавши до того Петлюру, якого там зовсім не було. Взагалі про регулярну Армію УНР пущено вигадки як про бандитів, наймитів капіталізму, нацистів (нацизму тоді взагалі не було), перемішали все це з махновською й отаманською анархією і подають у духовну страву українському соціалістичному суспільству, яке ще пам'ятає події 40-літньої давності…
Якщо вояки УНР були бандити, то троцькісти з аматорами трофейного добра і всілякі великоруські шовіністи, що не визнавали жодної України, були святими й непогрішимими? На обвинувачення нас у бандитизмі ми огризались, перебуваючи вже в еміграції, в закордонній українській пресі. Я, наприклад, написав книжку про Петлюру та українське військо — «лицарів абсурду», як я їх назвав. Вони боролись не за себе особисто, бо більшість гадала, що така боротьба буде програна, а за національне ім'я рідної землі, за майбутню Україну, за національну гідність свого народу, бо до нього ставилися з погордою як до «хахлів» та обурювались, коли останні хотіли своє «суждение иметь». «Взять в ежовые рукавицы!» «В бараний рог согнуть!» За це охоче взявся посланець Троцького полковник Муравйов… Першим його «героїчним ділом» було знищення 300 юнаків українського студентського куреня в Крутах наприкінці січня 1918 р., а перегодом він почав топити у крові українську «контрреволюцію»… Словом, були ми національними романтиками — «лицарями абсурду» і назви бандитів, капіталістичних наймитів, ворогів народу і т. ін. ніяк не заслужили» [98, с. 153–155].
Василь Прохода висловив переконання: аби зменшити ненависть між українським і російськими народами та скріпити їхні приязні стосунки, треба насамперед поставити пам'ятник «першим жертвам трагічного непорозуміння між народами» — трьомстам українським юнакам, які загинули під Крутами, визнати свою помилку, «тим більше що її зробив Троцький», а не таврувати дітей розбійниками [98, с. 155].
Про себе Прохода писав як про особу, яка не втратила людської гідності та прагне правди, хоч і мала «романтичні помилки». Писав, що під час слідства дорікав операм, що вони «погані психологи». Бо ті «лише формально, за шаблоном виконували свої завдання зробити
