Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Батальйон, який зустрів Келемен на гірській дорозі, не брав участі в самому наступі, але все ж був відзначений. Він занотовує у своєму щоденнику:
Чим би не були солдати зайняті — спускалися донизу, стояли, перечікуючи затор, що виник на дорозі, або лежали на узбіччі, неможливо було уявити, що це ними політики і генерали захищають монархію. Немислимо, що «нашою шляхетною піхотою» називають цих обірваних, виснажених солдатів, з нечесаними бородами, ув м'ятій, відсирілій та забрудненій формі, у стоптаних черевиках, з утомленими обличчями.
Вони зупиняються. Увесь батальйон розсідається на схилі гори. Хтось із солдатів дістає з речового мішка консерви і складаними ножами виколупує звідти їжу, кладучи її в рот. Руки їхні почорніли від бруду. Вони мозолясті, зашкарублі, незграбні. Солдати жують, на вилицях ходять жовна. Вони сидять на мокрих каменях і байдуже заглядають у свої бляшані банки.
Військова форма на них зшита з поганої тканини, не з тієї, з якої належить. Підметки на черевиках паперові, на них зумів нажитися постачальник, звільнений від військової служби.
У будинках, не займаних війною, накривають обід. Сяють електричні люстри. Білі скатертини, тендітні келихи, срібні виделки та ножі. Охайні чоловіки в цивільному одязі ведуть своїх дам до столу. Можливо, десь у кутку навіть грає невеликий оркестр. Іскряться напої. З легкою усмішкою співрозмовники обговорюють різні дрібниці, адже в різностатевій компанії належить говорити на легкі і приємні теми.
Чи розмірковують вони цього вечора про брудних солдатів, що ціною нелюдських зусиль забезпечують їм незмінність їхнього зручного безтурботного життя, що в багатьох стало значно кращим, ніж до війни?
173
Неділя, 11 листопада 1917 року
Флоренс Фармборо чує теревені про державний переворот
Він милий, навіть красивий, цей двадцятирічний підпоручик, який прийшов до них учора. Коли його внесли на ношах, вона помітила, що у нього «правильні, класичні риси обличчя, настільки типові для росіян з південних околиць, довгі кучері і світло-сірі очі, облямовані густими, темними віями». Вона зауважила також, що він чудово збудований. Його звали Сергій, при ньому знаходився його денщик. Він-то і розповів, що юний підпоручик — найстарший у родині з-поміж сімох дітей; він записався добровольцем у сімнадцять років від народження і пройшов підготовку на офіцерське звання.
Підпоручик виявився дуже неспокійним пацієнтом. Він був стривожений, виснажений, наляканий, увесь час віддавав накази. Хотів, усупереч інструкціям лікарів, щоб його підняли з ліжка, командував, сердився на денщика, який явно любив свого підпоручика і незграбно намагався допомогти йому чим міг. Прогнози лікарів були невтішними. Він отримав серйозне поранення в живіт і як наслідок — розрив сечового міхура і множинне пошкодження кишечника. Хірурги зробили все, що могли, і тепер залишалося лише сподіватися на краще. Двадцятирічний підпоручик сердився на свого денщика: «Ах ти, падлюка, марш в окопи! На передову!» Флоренс бачила, як низькорослий чоловічок ховався в сусідньому відділенні, перечікуючи там гнів свого господаря. Чомусь підпоручик називав Флоренс Зіною. Можливо, він почав марити?
Вони як і раніше перебували в деякій ізоляції на Румунському фронті, але сьогодні отримали сенсаційні новини з Росії. Три дні тому в Петрограді стався державний переворот. Його вчинила одна з революційних партій — більшовики. Почалися повсюдні заворушення. Картина була неясною і суперечливою, багато в чому підігрівалася чутками, але схоже, що більшовики захопили владу в Петрограді, у той час як уряд Керенського все ще утримував Москву. «Наші найгірші побоювання справдилися: у вільній Росії починається громадянська війна».
Після обіду прогнози лікарів почали здійснюватися, що, утім, не стало несподіванкою. Очеревина підпоручика почала змінювати колір. Це гангрена. Жити йому залишалося години.
Усю ніч вона просиділа біля його ліжка, залишивши поранених, які надходили, на піклування асистентів. Підпоручик стрімко занурювався в несвідомий стан, у смерть. Кілька разів він голосно кликав свою матір. Єдине, що могла зробити Флоренс, так це дати йому велику дозу морфію.
Він помер о пів на шосту ранку, його тіло перенесли до маленької кімнати. Флоренс бачила, як він лежав там, точніше, як його тіло лежало там, із заплющеними очима, схрестивши руки на грудях. Поруч сидів денщик, із застиглим, блідим обличчям. Гуркіт артобстрілу чувся зовсім близько, але денщика це, схоже, анітрохи не турбувало.
Флоренс занотує потім у своєму щоденнику:
Не знаю, як довго я ще зможу витримувати все це. Я завжди сподівалася, що мій досвід на війні, незважаючи на все горе і нещастя, вплине на моє духовне життя, зробить мене здатною до співчуття, «зміцнить мою душу на стезі добра». Але тепер я хочу знайти собі спокійне місце, де панує мир.
174
Середа, 14 листопада 1917 року
Харві Кушинг їде потягом з Парижа в Булонь-сюр-Мер
Їздити потягами стає справжнім випробуванням. Якщо хочеш потрапити у вагон, слід перебувати на вокзалі за годину до виїзду. У самому потягу панує закон джунглів, принаймні в тому, що стосується сидячих місць. Харві Кушинг здійснює одну зі своїх численних поїздок до Парижа, де він бере участь у роботі комітетів щодо поліпшення військової медичної служби і
