Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

До того ж він надто багато бачив і чув, щоб не критикувати британську армію за її бойові дії під Іпром. Пригадаймо хоча б історію, почуту ним позавчора від одного з пацієнтів, унтер-офіцера з 50-ї дивізії. Молодий чоловік тремтів, лежачи у своєму ліжку, і вдавав, що курить цигарку. Його батальйон заблукав дощової ночі, після чого спробував окопатися. Але під ногами був бруд, так що вони змогли тільки накидати невеликі купи землі та сховатися за ними, лежачи в просто в калюжах. Після того як їм двічі наказали продовжувати йти в темряві, вони нарешті отримали наказ про наступ. Тоді вони спробували йти за артилеристами, які відкрили вогонь. Але вони пересувалися занадто стрімко, раптово виявили, що вперлися лобами просто в кутові бетонні бункери німців. «Майже всі загинули».

Кушинг так ніколи і не зміг зрозуміти, чому, наприклад, слід наступати за найбільш несприятливої погоди. Він і раніше ставив це питання одному високопоставленому британському офіцерові, але у відповідь почув, що так потрібно. До того ж військова машина занадто велика, планувати і прораховувати що-небудь надто складно. Усе занадто громіздке і неповоротке, отже все безконтрольне. Такий образ самої війни.

Ця неділя видалася спокійною. Надходять лише окремі поранені. Але битва триває. Готується новий наступ. Один знайомий з Другої армії обіцяв супроводжувати його на фронт, і сьогодні, схоже, для цього настав сприятливий момент. Вони обидва відзначилися на одному з численних контрольних пунктів, сіли в санітарну машину і поїхали через Поперінге до Іпру. Рух на дорозі ставав дедалі інтенсивнішим у міру наближення до міста. Вони кружляли на глинистому шляху між крокуючими солдатами й ординарцями на мотоциклах, колонами вантажівок і кіньми, які тягли гармати. Вони їхали крізь сірий хаос руїн. Минувши розбомблений Менен, вони продовжили дорогу до Поттізе. Там вони залишили машину і пішли далі пішки, для надійності. Передова перебувала за кілька кілометрів звідси.

Кушинг був уражений не тільки тому, що всюди в цьому непролазному бруді валялися «дохлі коні, підбиті танки, літаки, що розбилися, відра з кордитом, снаряди, гранатомети, бомби, пошкоджені або кинуті вози, колючий дріт», а й тому, що побачене загалом відповідало його очікуванням. Саме так усе і виглядало на фотографіях.

Дорогою до Зоннебеке тіснилися забруднені глиною канадські солдати з вантажівками, пушками і мулами, навантаженими боєприпасами. Війська на узбіччі чекали на свою чергу, щоб рухатися далі. У повітрі гули незліченні артилерійські гармати, то стихаючи, то наростаючи, то стихаючи, але не зупиняючись. У небі кружляють літаки, обрамлені майже акварельними хмарками диму від зенітного вогню. Він бачить, як усього за 200 метрів вибухає німецький снаряд. Бачить, як зметнувся вгору фонтан чорної землі, «ніби гейзер». Бачить ще один вибух, ще ближче до нього. Його реакція дивує його самого.

Дикун у твоїй душі змушує тебе полюбити все це: і злидні, і марнотратство, і небезпеку, і важку працю, і дивовижний хаос. Ти відчуваєш, що, незважаючи ні на що, чоловікам потрібна саме ця стихія, а зовсім не сидіння у зручних кріслах з сигаретою і склянкою віскі в руках, з газетою або за бестселером. Не варто вдавати, що ця лакована поверхня є цивілізацією, що під цією крохмальною, застебнутою на всі ґудзики сорочкою не ховається варвар.

І він, надто добре знаючи всі скорботи і біль, якими супроводжується будь-яка битва, раптово і проти своєї волі, у мить запаморочення на краю прірви, ніби відчув усю велич і солодкість битви або, у будь-якому разі, її темну руйнівну енергію, на якій ґрунтується трагедія. На сьогодні годі. І вони повертаються до Іпру. Він бачить, як сонце заходить за зубчасті руїни середньовічної палати сукноробів. Його прощальні промені торкнулися аеростата спостереження, що незабаром поглине нічна темрява.

Того самого дня Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

До вечора надійшов солдат, поранений німецькою кулею. Незабаром він дізнався, що він єдиний у палаті, хто поранений ворогом. Він одразу ж запишався і почувався справжнім героєм поміж всіх інших, які отримали свої поранення з власної вини або через нещасний випадок.

171

Вівторок, 30 жовтня 1917 року

Паоло Монеллі п'є коньяк і чекає новин

Ось уже тиждень на ріці Ізонцо відбувається щось дуже важливе. Ворог після одного наступу домігся того, чого не змогла зробити італійська армія за цілих одинадцять, — зробити прорив. Німці наступають. Але Монеллі та решта на Північному фронті не знають напевне, що трапилося і що відбувається зараз. Вони займають вигідну і надійно укріплену позицію, готуються зимувати в нещодавно збудованих хатинах. На тій висоті, де вони знаходяться, уже багато снігу.

Ні, вони нічого не знали. Вони не отримували ані газет, ані фронтових зведень. Вони не знали нічого напевне, слухаючи чутки, сумбурні, суперечливі, часом фантастичні. На кшталт того, що німці зайняли Удіне. Або що 200 тисяч італійців здалися в полон. А можливо, 300 тисяч? Настрій у всіх похмурий. В офіцерській їдальні панує тиша. Монеллі п'є коньяк, щоб заглушити відчуття безнадійності.

Він занотовує у своєму щоденнику:

До нас дійшли трагічні звістки зі Східного фронту. Ворог топче рідну землю, солдати кидають зброю. Тут нічого не відбувається. Очікування обтяжується бюрократичними дурницями, сигнатурами і циркулярами, педантизмом нервових командирів, жартами керівництва, яке ми не поважаємо.

172

Четвер, 1 листопада 1917 року

Пал Келемен бачить повернення піхотного батальйону з передової на Ізонцо

Нескінченний дощ періщить з сірого неба на сіру гору. Вечоріє, австро-угорський піхотний батальйон повертається з передової. Там же Пал Келемен бачить, як солдати, хитаючись, бредуть стежкою, що веде від гірського плато, на якому вони розташувалися.

Наступ під Капоретто[254] було замислений лише для того, щоб дати невеликий перепочинок пошарпаним австро-угорським частинам на річці Ізонцо, в