Одіссея практиканта - Володимир Кривенко

– Ви що, здуріли? Що за дурні іграшки? Я ж задихнутися міг!

– А холера б тебе взяла! – визвірився Віктор. – Вночі вкрав у нас рядно, замотався, як та мумія, ми врятували його від задухи, на волю випустили, а воно ще, замість вибачення і подяки – лається!

– То, може, завернемо його, як було? – запропонував я.

– А я ж казав тобі – хай сам розмотується, а ти – «рятувати, рятувати»… От тепер сідай тут і вислуховуй його подячний молебень…

– А можна, я пізніше вислухаю? Робота ж, он, стоїть… Ми мовчки повернулись і пішли до наших дротів.

Кажуть: – Скоро слово мовиться, та не скоро справа робиться… Хай там кажуть, що хочуть, але після обіду ми провели підключення і випробування освітлення, а потім з рейду до Сільради повернувся Едік, вразивши нас звісткою, що Степан Захарович відмовився підписувати папери, бо ми «не здали йому об'єкт під ключ».

Поки ми обмірковували новину, здаля почувся знайомий звук мотору «бобіка». На цей раз Степан Захарович приїхав з невисоким худорлявим дядьком, якого відрекомендував, як Сергійовича, «колишнього зав. виробництвом колишнього виробництва» і «Хранителем Великої Печатки». Василь, тим часом, повитягав з машини якісь згортки в авоськах і, таємничо підморгнувши нам, поніс їх у хату до Олени Михайлівни.

– Ну що, козаки! Показуйте свою роботу!

– Прошу до пультуа управління польотами, – запросив гостей до хати Віктор. На стіні веранди, біля вікна, розташувався ряд вимикачів з написами «кухня»,» хлів», «туалет», «льох», «двір»… Степан Захарович, поклацавши вимикачами, запитав у мене:

– А чому всі вимикачі в одному місці зосереджені, а не кожен біля своєї лампочки?

– З точки зору зручності, надійності та безпеки! – відрапортував я.

– А хазяям подобається?

– Ой! Не те слово! – тепер, не виходячи з хати, ми і двір вночі побачим(о), і туди, куди збираємося йти – теж…

– Ну, тоді давайте ваші папери про грозозахист, а заодно і процентівку про заміри освітлення на робочих місцях… Ту бумагу підпишемо числом, за день до того, як ті місця зникли… Можна було б і за рівень води в котлі підписати, але ж тоді в аварії будете винні ви… Хочете? – ну, от і я думаю, що не хочете… Давай, Сергійович, підписуй і штампуй. Думаю, ця печатка не скоро тобі знову знадобиться!

– Василю! Папери підписані, стіл чистий!

Наступного ранку Віктор жорстко обірвав намагання, знову невиспаного, Едіка спокусити нас попуткою «по-пізніше і на шару» і ми, попрощавшись з нашими рятівницями, вирушили в подальшу подорож ранковим рейсовим автобусом.

– Далі? А що було далі? Далі було ще три містечка з локомобілями, які ми убезпечили» від дурня» сигналізаторами аварійного рівня, ще два скиртових поля з пилюкою та страшною спекою, але вже без Захаровича, Михайлівни і сіновала… Ну, словом, план був виконаний на кілька днів раніше терміну закінчення відрядження і ми, повернувшись в Миколаїв, розпрощалися, бо хлопці збираючись в Одесу, натякнули мені, що у них там справи молодецькі, а Одеса знаходиться не між Миколаєвом і Києвом і мені буде складно пояснити в бухгалтерії, навіщо я там опинився…

Гульба по Миколаєву мене не приваблювала, тому я придбав квитка на крилатий «Метеор» рейсом Миколаїв – Херсон, а там пересів на флагман дніпровського пароплавства колісний пароплав» Тарас Шевченко» і три (!!!) доби, весь світловий день провів на третій палубі, в плавках, на шезлонзі!!!.. Не пам'ятаю такого безтурботного відпочинку за все моє подальше життя! Коли подав в бухгалтерію фінансовий звіт, де було вказано добові під час переїзду: Херсон – Київ 3 х 2,60=7,80 у бухгалтерші очі на лоба полізли:

– Що таке»3»?

– Три доби…

– Три доби їхав???

– Ні, три доби плив!

– Три доби?

– Три доби!

Бухгалтерка, тремтячою рукою, ледве попадаючи в дірочки диску телефону, набирає номер довідкового бюро Київського річкового вокзалу.

– Скажіть, будь ласка, скільки часу йде пароплав з Києва до Херсонуа? Скільки, скільки? Дякую! І, повертаючись до мене, переможно показує мені пальцями римське «п'ять» – Два! Двоє! Ні, тобто – дві доби!!! Дві добі ти їхав!

– Вибачте, не їхав, а таки плив!

– Яка різниця?

– А ви ще раз спитайте, тільки не Київ-Херсон, а Херсон-Київ, – ледве стримуючи сміх, пропоную я, – там пояснять, що Дніпро таки не стоїть на місці – тече він. Туди, до Херсона тече…

– Я не буду оплачувати ці три доби! Де це бачено, щоб з Херсона до Києва три доби їхати?

– Плисти… А де написано, що налагоджувальнику не можна користуватись водним транспортом?

– Водним – можна, але ж не три доби!

– І що, так десь і написано? Ви ж не сказали, я не знав, ви ж не попередили! Ви ж казали, лише на таксі не можна! Покажіть, я буду знати…

З-за тих 7,80 руб справа дійшла до начальника Управління… Він дав дозвіл на оплату, а мене попросив, щоб я наступного разу не обрав для повернення до Києва чумацького воза з волами…

– Я розумію; вільний степ… зоряне небо… Воли, собі, йдуть поволі, ремиґають… Лежиш собі на возі, високі думки про буття суще душу переповнюють… Романтика! Але ж, але ж… Трохи інший темп життя у нас