Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Я відразу ж пішла по воду знову. На зворотній дорозі раптом почали падати бомби. З газону перед кінотеатром піднявся стовп диму й пилюки. Двоє чоловіків переді мною кинулися на землю, залігши в стічну канаву. Жінки заскочили в під’їзд сусіднього будинку й побігли вниз по сходах. Я — слідом за ними, у геть незнайомий підвал, без жодного освітлення. Повні відра я тягнула за собою, інакше хтось би їх поцупив. Унизу в суцільній темряві перелякана, стривожена громада. Один жіночий голос без перерви квилить: «О, Боже, о, Боже…» І знову тиша.
Чи була це молитва? Подумки я повертаюся на два роки назад і бачу себе в найубогішому з-поміж підвалів. То була справжня могила в одноповерховому сільському будинку. В самому селі було всього три тисячі мешканців; воно не мало жодного стратегічного значення, але вигідно лежало на шляху до Рурської області. В темряві горіла свічка, і жінки (бо чоловіків там не було взагалі) зболено молилися на вервиці; я і досі чую те монотонне бубоніння: «…що за нас страждав…» А потім ще раз «Отче наш» і «Богородиця»: одноманітно, приглушено, заспокійливо і примирливо, як це, мабуть, буває в тибетських молитовних млинах. Поміж тим — гуркіт моторів, бомбардування, від якого полум’я свічки затремтіло. І знову:«… що за нас розп’ятий був…» Тоді я ледь не фізично відчула, як молитва, наче масною плівкою, накриває стривожені уми, заспокоює, допомагає. Відтоді я більше не бачила молитовних підвалів. Тут, у Берліні, в цій яскравій мішанині з людей, де будинки мають по п’ять поверхів, навряд чи вдасться знайти молитовну громаду для спільного «отченашу». Звісно, тут теж шепочуть молитви, може, й частіше, ніж здається. І примовляють «Боже мій, Боже мій». Але жінка, котра молиться, навряд чи знає, що каже; вона чіпляється за порожні фрази, промовляє їх механічно, не вкладаючи в них жодного змісту.
Мені ніколи не подобалося прислів’я «Нужда навчить молитися». Це звучить дошкульно, майже як «Нужда навчить проситися» — просити грошей, бути прохачкою, жебрати.
Молитва, породжена страхом чи нуждою і з уст тих, хто в погожі дні навіть не згадує про неї, — не більше, аніж жалюгідне жебрання.
Чомусь нема прислів’я «Щастя навчить молитися». Така подячна молитва мала б вільно підноситися вгору, як благодатний фіміам. Але все це спекуляції. Не дарма в нашій мові слова «beten» — молитися і «betteln» — жебрати — подібні, мов близнята. Бували часи, коли вбогі прохачі були таким самим незмінним атрибутом церковної брами, як і клямка на них, і так само благословенними для Бога, як і король, котрий міг бачити в тих жебраках свою земну протилежність. Тож ті, хто молилися і звертали до Бога прохання, мали перед собою того, кому могли пожертвувати. Проте я так і не з’ясувала, чи те примовляння в тьмяному підвалі було молитвою. Одне знаю напевне: це велике щастя і милість — могти легко й без сорому молитися, попри гніт страху. Я так не вмію — поки що; досі опираюся.
Коли я повернулася з водою, вдова відправила мене розвідати, як просувається м’ясна черга. А там скандалять. Здається, і далі затримують постачання ковбаси і м’яса. І жінки скаженіють через це більше, аніж через усю війну. Це наша жіноча сила: ми завжди думаємо про те, що чекає нас наступної миті. Завжди радіємо, коли можемо втекти в теперішнє від тяжких думок про грядуще. І зараз ковбаса — головне питання, яке затуляє перспективу на великі, але менш нагальні проблеми.
Знову в підвалі, близько 18-ї. Я більше не могла спокійно лежати нагорі: стало страшно, адже зовсім поруч було пряме влучання і на мою ковдру впало кілька шматків штукатурки. Внизу я подрімала, аж доки з’явилася Генні з пекарні: бомба влучила в аптеку біля кінотеатру. Власник загинув на місці. Але незрозуміло, від чого: через уламок, вибухову хвилю чи серцевий напад. Генні каже, що кровотечі не було. Від чорного пудинга відокремлюється одна з сестер і запитує, елегантно випинаючи губи: «Та годі вже. Розкажіть, як він дуба врізав?» Ось як ми тепер говоримо, ось до чого скотилися. Навіть слово «лайно» тепер легко зривається з язика. Люди вимовляють його з насолодою, наче очищаються від внутрішнього бруду. Своєю мовою ми рухаємося назустріч приниженням, що на нас іще чекають.
Четвер, 26 квітня 1945, 11 ранку
Я пишу, а пальці тремтять. Ми досі вдихаємо вапняну пилюку. Десь півгодини тому було пряме влучання бомби в п’ятий поверх. У мене збите дихання. Я щойно збігла вниз із мансарди. Тепер моя квартира нагадує смітник: клапті штукатурки, шматки стін, уламки скла. Прощавай, мій майже дім. Ми недовго були разом, а зараз ти вже не придатний для життя.
Я похапала все, що вдалося: казанок, кілька рушників, марлю для перев’язок — усе, що найбільше треба. Горло дере і болить від пилюки. Внизу не лишилося нічого питного. А нагорі з радіаторів щойно витекла купа літрів води. Ми —
Стоп. Спершу хочу дещо згадати, бо вже так давно не писала, а стільки всього сталося. Почалося з того, що вчора ввечері, близько 19-ї, хтось прийшов у підвал і сказав, що в крамниці на розі роздають суміш для пудингів. Я пішла туди і, як і всі, стала в чергу. Раптом — російські бомби. Спершу черга лишилася стояти, просто пересунулася в руїни сусідської будівлі, ніби ті могли захистити. З боку Берлінерштрасе було видно дим і полум’я. Потім — ще одна хвиля бомб, уже ближче. Я забула про суміш і через дорогу помчала назад у підвал. Якийсь чоловік закричав до мене: «Бігом під стіну!» Гуркіт, розлітаються якісь уламки. Нарешті я знову в підвалі, хай і без суміші для пудингів. Дружина консьєржа почала голосити, бо дочка залишилася нагорі — мабуть, не наважилася бігти через дорогу під час обстрілу.
Вона прийшла за півгодини, теж без суміші. Їй, як вона сказала, «шальоно» пощастило. Вдалося втиснутися в підвал крамниці буквально за мить до того, як бомба впала перед будинком. А от один хлопчина, підліток, не встиг у підвал, і уламок поцілив йому в череп. Дівчині довелося переступити через його тіло, коли вона виходила. Тепер вона показує нам, як із рани витікала біла і червона рідина. Завтра, мабуть, продовжать роздавати
