Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Неділя, 22 квітня 1945, перша ночі
Я лежала нагорі в своєму ліжку, крізь розбиті шиби задувало, я потроху куняла; в ногах — цеглина, яку я не одну годину гріла на крихітному газовому полум’ї. Близько восьмої вечора в двері постукала пані Леман: «Спускайтеся, сигналів тривоги більше не буде. Сирени вимкнули. Всі решта вже внизу».
Як навіжені ми злетіли сходами донизу. Каблук раз зачепився за край сходинки. Я до смерті злякалася і тільки встигла вхопитися за перила. А потім далі вниз. Ноги підкошувалися. Серце калатало, а я наосліп рухалася всуціль темним коридором, доки намацала клямку від дверей підвалу.
Всередині — нова картина: люди повдягалися. Всюди подушки, ковдри, розкладні крісла. Я ледь протиснулася до того місця, де сиділа. Радіо мовчить: із аеропорту жодного сигналу. Блідо мерехтить гасова лампа. Падає кілька бомб, потім настає тиша. З’являється Зиґізмунд, і досі сповнений переможного духу. Шторник Шмідт бурмоче щось про Бернау і Цоссен, які вже начебто зайняли росіяни; Зиґізмунд натомість торочить, що скоро все зміниться. Ми тихенько сидимо, години тягнуться, артилерія гуркоче — то далі, то ближче. «Не йдіть більше на свій п’ятий поверх», — переконує мене вдова аптекаря і пропонує переночувати у своїй квартирі на другому поверсі. Ми деремося вгору гвинтовими сходами (раніше це був «вхід для прислуги та постачальників»). Вони вузькі й стрімкі. Під ногами хрускотять скляні уламки, у відкриті діри задуває. Канапа при вході в комірчину біля кухні приймає мене й дарує дві години сну під вовняною ковдрою з незнайомим запахом. І так десь до опівночі, коли неподалік знову почали падати бомби й ми втекли в підвал. Жалюгідні й довгі нічні години. Я надто втомлена, щоб ще щось писати тут, унизу…
Наступний ранок, близько десятої, мансарда. Майже до четвертої ми терпляче вичікували в підвалі. Я сама видерлася на своє піддашшя, нагріла бурякову юшку на благенькому полум’ї, почистила картоплю, зварила останнє яйце, що лишилося, — точніше, з’їла його майже сирим, і збризнула себе рештками одеколону. Кумедно: як багато речей нині доводиться робити востаннє — востаннє в перспективі осяжного майбутнього, до наступного разу, який настане, швидше за все, нескоро. Де мені дістати нове яйце? А парфуми? Тож я дуже усвідомлено, дуже врочисто переживаю ці насолоди. Після цього я вбраною залізла в ліжко і заснула, різко зриваючись після кожного неспокійного сновидіння. Тепер час на закупи…
Знову під дахом, 14 година. Надворі ллє. Газет більше нема, але люди все одно в певний час збираються біля пунктів роздачі, куди мали б привезти якийсь випуск чи бодай летючку. Повернувся час усної пошти: новини передають із уст в уста.
Ми отримуємо «завдатки» (так це офіційно називається) на м’ясо, ковбасу, макаронні вироби, цукор, консерви й кавозамінник. Я зайняла місце в самому хвості черги, дві години відстояла під дощем і дістала врешті 250 грамів крупи, 250 грамів вівсяних пластівців, два фунти цукру, сто грамів кавозамінника і одну бляшанку кольрабі. Бракує ще м’яса, ковбаси і кави в зернах. У м’ясній крамниці, що в домі на розі, — натовп: по обидва боки вулиці довжелезна черга в чотири ряди, ллє як із відра. От тобі й на! В моїй черзі аж тріщало від пліток: мовляв, наші вже здали Кьопенік, Вюнсдорф теж зайняли, росіяни стоять на Тельтов-каналі. «Про це», до речі, більше не згадувала жодна жінка, ніби всі дійшли на цю тему мовчазної згоди.
Після таких розмов у чергах, коли мимоволі понижуєш і форму, і зміст сказаного і з головою занурюєшся у переживання натовпу, в мене завжди виникає відчуття липкості й бруду. І все ж я не хочу відгороджуватися, а прагну злитися з юрбою, долучитися до цього єднання, пережити його спільно. Я відчуваю конфлікт між зарозумілим усамітненням, властивим моєму звичному приватному життю, і прагненням бути такою, як інші, належати до народу, спільно переживати історію.
А що ще я можу вдіяти? Мушу це перетерпіти. Наші дні обертаються навколо зеніток і артилерії. Часом хочеться, щоб усе це вже було позаду. Дивні часи. Людина на власній шкурі переживає історію — речі, про які згодом співатимуть і розповідатимуть. Але зблизька все виявляється складним і страшним. Історія неймовірно обтяжує.
Завтра піду пошукаю кропиву й дістану вугілля. Незначні запаси свіжих продуктів рятують нас від голоду. Я тремчу над ними, як багатії над своїм золотом. На них може впасти бомба, їх можуть поцупити, погризти миші, відібрати вороги. Врешті я склала весь мотлох у ще одну підвальну коробку. Поки я ще можу тягати всі свої земні пожитки вниз і вгору сходами.
Пізній вечір, сутеніє. Я знову зайшла до пані Ґольц. Біля неї сидів її чоловік у пальті й шарфі, бо в кімнаті холодно і протяг. Обоє пригнічено мовчали. Вони вже не розуміють світу. Ми майже не розмовляли. Надворі — безперервний металевий гуркіт. Час від часу його переривають потужні удари зеніток, наче хтось тріпає між небом і землею гігантські килими.
Подвір’я відлунюють стріляниною. Вперше я збагнула значення слова канонада — «Kanonendonner», чи то пак «грім гармат». Раніше воно асоціювалося для мене тільки зі сталими висловами на кшталт «мужній, як лев» або «міцний, як криця». Але тут слово «грім» справді доречне.
Надворі злива і гроза. Я стояла в дверях і дивилася вслід групі солдат, які проходили повз дім, ледь плетучись від утоми. Дехто шкутильгав. Мовчки вони сунули в бік міста — кожен сам по собі, не в ногу. Щоки зарослі щетиною, запалі, на спинах важкі клунки.
«Що сталося? — кричу до них. — Куди йдете?»
Ніхто не відповідає. Один бурмоче щось нерозбірливе. Але ще один виразно промовляє кудись поперед себе: «Наказуй, фюрере! Ми підемо за тобою хоч на смерть».
Всі вони такі жалюгідні, що вже майже не схожі на чоловіків. їм можна лише співчувати. Від них уже нічого не сподіваються і не чекають. Уже зараз вони нагадують побитих полонених. Вони мовчки дивляться повз нас — тих, хто стоїть коло бордюру. Ми — народ, цивільне населення, берлінці, чи ким би ми там були, — їм байдужі, навіть обтяжливі. Не вірю, що вони соромляться своєї обшарпаності й виснаженості. Для цього вони надто байдужі, надто втомлені. Виснажені. Несила більше за ними спостерігати.
На стінах — вже розмоклі літери, написані крейдою: мабуть, вказують військам на місця збору. До клена навпроти канцелярськими кнопками прикріплено дві афіші. Листки картону з акуратними написами червоним і синім чорнилами, з підписами «Гітлер» і «Ґеббельс». Одне оголошення застерігає від
