Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Так, техніка нас розбестила. Все виготовлене без ротаційних друкарських машин або виголошене не через мегафони здається нам нікчемним. Написане від руки або сказане пошепки — а це ще що таке? Наша техніка знецінила мовлення і письмо. Самотній зойк, підписані від руки аркуші, 90 тез, прибитих до дверей церкви у Віттенберґу: раніше саме так починалися народні повстання. Але нині ми потребуємо ширших масштабів: щоб щось спрацювало, його треба розмножити й посилити завдяки машинам. Одна дослідниця оголошень підсумувала це одним реченням: «Ну, от, докотилися до ручки».
Підвал, 22 година. Після вечірньої юшки я дозволила собі короткий відпочинок у ліжку нагорі, а потім помчала вниз. Уся підвальна громада вже була на місці. Нині обстрілювали мало, хоч день іще не скінчився, поки що без нальотів. Спалах нервових веселощів. У підвалі переповідають різні історії. Пані В. вигукує: «Ліпше вже рускій на тобі, ніж янкі над головою». Цей жарт не надто пасує до її траурної вуальки. Панна Бен крекче на весь підвал: «Ну, давайте вже начистоту: серед нас же нема незайманих, чи не так?» Ніхто не відповідає. А я перебираю в голові, хто б міг їй заперечити. Мабуть, молодша донька портьє, якій тільки шістнадцять і після того, як «збочила зі стежки» її старша сестра, батьки стережуть її особливо пильно. А якщо я бодай трохи розуміюся на обличчях молодих дівчат, то ще й вісімнадцятилітня Ш-тінхен, яка мирно сопе навпроти. Що ж до дівчини, яка нагадує юнака, я трохи вагаюся. Але це особливий випадок.
Сьогодні в підвалі нова жінка: раніше вона весь час ходила в громадський бункер, за шість будинків звідси, який вважався безпечним. У своїй квартирі вона живе сама, але не знаю, овдовіла вона, покинута чи розлучена. По всій лівій щоці в неї тягнеться гнійна екзема. Вона розповідає — спершу пошепки, а потім і голосно, — що почепила свій шлюбний перстень на гумку від трусів: «Якщо вже вони туди доберуться, плювати мені буде на обручку». Загальний сміх. І все ж гнійна екзема на обличчі мала б захистити її від таких пригод. У ці дні це немало важить.
Понеділок, 23 квітня 1945, 9 година ранку
Дивовижно тиха ніч, тільки здалеку долинають зенітки. Нашого полку в підвалі прибуло — чоловік тієї жінки з Адлерсгофа, в чий будинок влучила бомба і яка перебралася сюди до матері. Він майже непомітно з’явився в уніформі, а вже за годину перебрався в цивільне. Як так? Ніхто не заводить про це мову, ніхто не звертає на нього увагу. Солдата-фронтовика, який пройшов крізь вогонь і воду, на вигляд іще доволі міцного, прийняли з розкритими обіймами. Дезертирство раптом здається природним, ледь не втішним. Не можу не згадати тут трьохсот спартанців царя Леоніда, які боролися в Фермопілах і стояли на полі бою до самої смерті, як того вимагав закон. Про це ми знаємо зі школи, де нас вчили ними захоплюватися. Може, нам вдасться нарахувати триста німецьких солдатів, які повелися так само. Але напевно не три мільйони. Що більше військо, то менше шансів на героїзм зі шкільних підручників. Ми, жінки, теж не бачимо в цьому великого сенсу. Ми розсудливі, практичні, опортуністичні. Ми — за живих чоловіків.
Близько опівночі я від утоми ледь не впала зі свого крісла в підвалі (звідки б у мене взялась розкладачка?), тож, хитаючись, піднялася гвинтовими сходами, всипаними битим склом, на другий поверх, де майже до шостої проспала на канапі у вдови аптекаря. З подивом потім дізналася, що було кілька хвиль бомбардувань. А я геть усе проспала.
У пекаря були булочки, останні. Це були, до всього, мої останні хлібні талони. Жодних нових харчових карток на горизонті. Узагалі жодних розпоряджень, жодних новин, — нічого. На нас уже всім начхати. Раптом ми стали індивідами, а не співвітчизниками. Всі старі зв’язки між друзями й колегами руйнуються, якщо відстань між ними більша, ніж три будинки. Лише печерна спільнота, родина, як у прадавні часи. Горизонт сягає якихось ста кроків.
У пекарні пліткували, що росіяни вже біля Вайсензе і Ранґздорфа. Я не раз купалася на ранґздорфському пляжі. На пробу вимовляю вголос: «Росіяни в Ранґздорфі». Не звучить. Небо на сході багряне від нескінченних пожеж.
Ходила роздобути вугілля. Повернулася. 13 година. Рухаючись на південь, я фізично відчувала, як наближаюся до фронту. Трамвайний тунель уже закрили. Люди, які стояли перед ним, казали, що з того боку повісили солдата в спідньому, на шиї табличка «Зрадник». Він висів так низько, що його можна було крутити, тримаючи за ноги. Це розповідає особа, яка сама це бачила і проганяла хлопчаків, які так розважалися.
Берлінерштрасе на вигляд безлюдна — половина розрита і заставлена барикадами. Перед крамницями — черги.
Байдужі обличчя посеред зенітної стрілянини. В бік міста проїхали вантажівки. Поміж ними крокували брудні, вимащені землею постаті з порожніми обличчями і в подертих пов’язках. Колона возів із сіном; сиві чоловіки тримають віжки. На барикадах вартує Фольксштурм у яскравих, абияк зшитих уніформах. Серед них і геть юні хлопці: дитячі обличчя під завеликими сталевими шоломами; страшно чути їхні тонкі голоси. Їм не більше п’ятнадцяти, і вони здаються геть худенькими й крихітними в цих мундирах із чужого плеча.
Чому все перевертається всередині на думку про смерть цих дітей? Адже якщо ті-таки діти на три-чотири роки старші, нас уже не тривожить, що їх можуть убити або поранити. Де пролягає ця межа? По голосу, який починає ламатися? Бо і справді найбільшою мукою в мені відлунюють оці високі й чисті голоси. Досі слова «солдат» і «чоловік» були тотожні. А чоловік — це батько. Те, що ці хлопчаки гинуть іще до того, як виростуть, суперечить законам природи, інстинктам, правилам продовження роду. Як і окремі риби чи комахи, які поїдають своїх нащадків. Серед людей такого не має бути. І те, що це відбувається, — симптом безумства.
В приміщенні видавництва, в якому вже нікого немає, підвали повні вугілля. Жінка з розбомбленого дому, яка перейшла сюди, засипала мене запитаннями про те, що нас чекає. Каже, що вчора її старша донька, сама мати двомісячного маляти, втратила молоко. Раптом вона більше не може його годувати, тож дитина кричить. Тепер усі
