Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Я беру свої речі і йду геть, рухаюся до дверей, заходжу в сусіднє приміщення. Смуга тьмяного світла проникає крізь щілину в стіні. Я бачу хліб, цілі ряди буханців, і знову лише на нижніх полицях; хапаю кілька штук, знову лягаю на підлогу, намацую, шукаю. Мої коліна опиняються у вині: його чути на запах. Руками я намацую скалки скла, напихаю в свій ящик хліба — всякого, який вдається дістати. Волочу свою ношу, яку вже не можу підняти, по коридору до дверей, в бік виходу, який світиться в кінці темного тунелю, наче яскраво освітлена сцена.
Надворі наштовхуюся на пекаря. Він теж набрав хліба і склав його в мій ящик. Тепер знову біжить всередину, щоб набрати ще більше. Я ж стою коло своїх пожитків і чекаю. Пекар повертається — з консервами, порцеляновими тарілками, грубими рушниками і клубком повстяних блакитних ниток.
Ось біля нього вже Антуан, малий помічник-бельгієць із пекарні: тягне яловиче стегно. Повертається також Генні з лікером «Шартрез» у пузатих пляшках. Сердито кидає: «Там усередині є все, все. Кава, шоколад, горілка. Непогано їм тут велося, друзяки!» І знову зникає в будинку. Я стережу свій ящик. Підходить якийсь чоловік. Він зробив мішок із піджака і склав у нього кілька пляшок алкоголю. Виклично дивиться на мої буханці в ящику й запитує: «Можна взяти один?» Я: «Так. В обмін на алкоголь». Один буханець солдатського хліба за пляшку «Штайнгеґера», і обоє задоволені.
Дикі картини під палючим сонцем. Часом із гуркотом падають бомби, дві — зовсім близько. Чоловіки розбивають горло пляшки об ріг стіни і жадібно п’ють. Ми з Антуаном беремося за правий і лівий краї ящика і рушаємо додому.
Ящик повний і важкий. Нести його непросто, часто доводиться ставити його на землю. Мене так мучить спрага, що врешті я наслідую щойно побачений приклад: беру пляшку вина і відбиваю горло об бордюр (мені дісталося лише червоне бургундське, всі пляшки з французькими етикетками). Я пила з зубчастого розбитого горла, порізала нижню губу, але навіть не помітила, доки Антуан не звернув на це мою увагу і не витер кров своїм носовичком, обережно ставши ногами на край ящика. Кров цебеніла вже по шиї.
Позаду, сопучи, з’являється пекар. Він тягне синювате, вимащене кінським лайном яловиче стегно, притуливши його до себе, як дитину. Сонце шкварить, я стікаю потом. Кілька бомб падають неподалік. Потім лунають «тра-та-та-та» авіаобстрілу і «бах-бах-бах» легких зеніток.
Перед входом у дім ми розбираємо награбоване. Безглузда блакитна вовна розмоталася, заповнивши весь ящик. Мої трофеї: п’ять пляшок бургундського, три бляшанки супових концентратів, пляшка «Штайнгеґера», чотири солдатські хлібини, шість пачок горохового борошна, які мені щедро вділив пекар, і, нарешті, бляшанка без напису з не-знаю-чим-усередині. Я затягнула все це на другий поверх до вдови.
Розпашіла й спітніла, переповідаю свої пригоди десятку людей і при цьому жадібно ковтаю кілька ложок водянистого картопляного пюре, стоячи біля кухонної плити і тримаючи в лівій руці тарілку. Картоплю вдова приготувала відразу для кількох родин, які скинулися на розпалювання плити. Ззовні нова хвиля бомб. Інші витріщалися на мої трофеї, але самі не наважувалися долучитися до мародерів у казармах. Втім, досі звідти, мабуть, уже все винесли.
Через кілька годин, близько 18-ї, знову в підвалі. За цей час мені вдалося трохи поспати — я ж була добряче сп’яніла після того, як ми з удовою прикінчили почату пляшку червоного. Коли прокинулася, мною хитало, в роті був гіркуватий присмак і я не відразу пов’язала себе з миготінням гасової лампи в цьому підземному світі. Аж доки побачила, як із підвалу з криком вибігають люди з мішками в руках: «Швидше! Із бараків виносять картоплю!»
Я помчала туди з удовою. У ворога наче перерва: надворі було відносно тихо. Саме цим зумовлено і такий несподіваний натовп на вулицях, зазвичай безлюдних у обідню пору. Щойно дві жінки котили іграшковий автомобіль, вантажений бочкою, яка пахла квашеною капустою. Молодь, як і старші люди, зацьковано біжить у напрямку бараків. Ми з удовою озброїлися всіма відрами, до яких дотягнулися, по два на кожну. На дорозі там і сям валяються розчавлені картоплини і гнила морква, тож достатньо просто йти за слідом.
На кам’яних сходах перед входом у бараки — кривава пляма. Я сахаюся, але вдова тільки регоче: «Повидло!» І справді: люди викочують надвір бочки з повидлом.
Ми пробиваємось через залюднений коридор, спотикаємось на слизьких східцях, які ведуть униз, і приземляємось у смердючій гнилій картоплі. Під тонкими смугами світла ми руками й черевиками обмацуємо все довкола й відбираємо придатне. Моркву і вимащену глиною брукву лишаємо, а у відра складаємо картоплю. Натрапляємо на мішок, уже напівпорожній; не запитуємо, чий він, а просто волочимо за собою вгору сходами, потім вулицями додому, нагору на другий поверх.
Довкола знову стрілянина і гуркіт, але нікого це вже не турбує: у всіх мародерська гарячка. Ми відразу ж побігли вдруге і цього разу напхали відра брикетами. Довкола юрби людей, всі біжать і гребуть, що вдасться.
Тепер уже почали грабувати покинуті крамниці. Один сивий чоловік (хоч слово «пан» пасувало б більше) волочить шухляду, повну коробок із мильним порошком. На шухляді написано «Рис».
Вгору на другий поверх. Падаємо на канапу у вітальні. Руки болять, ноги тремтять. Віконні шиби, які ще лишилися, злегка дзеленчать. Через розбиті вікна всередину віє теплом і запахом горілого. Іноді «Вууууум!» Після цього розлога луна від важких зенітних гармат. І нарешті «Баа-аам!» Короткий удар, аж до напруги в барабанних перетинках: обстріл із важкої артилерії. А десь зовсім далеко лунають швидкі «кнаквум-кнаквум», супроводжувані диким ревом і гуркотом. Не знаю, що це. Вдова стверджує, що це так так званий сталінський оргáн росіян. Хоча поки вони не вдавалися до килимових бомбардувань, а обходилися окремими бомбами.
Нарешті ми вдвох виходимо надвір, ідемо в крамницю на розі — єдину, яка ще працює, — подивитися, чи є суміш для пудингів. У ту саму, куди вчора влучила бомба. Виявляється, тут є ще кілька покупців. Ба більше, досі триває продаж. На суміші надруковано ціну: здається, 38 пфеннігів. Продавець, він же власник крамниці й мешканець будинку, наполягав на тому, щоб кожен покупець отримав усю решту до копійки, і розпитував, у кого ще є дрібні гроші й хто міг би
