Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Даруйте, — лагіднішим голосом озвався Ріхард. — Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…

Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:

— Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…

Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.

— Партія ніколи не помиляється, — сказав він із притиском. — Ви і я можемо помилятися, але партія — ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона — безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…

Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:

— Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного — допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші — олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика — річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво — і необережний летить у провалля…

Ріхард сидів нерухомо у попередній позі.

— Так, щодо цього я не маю жодних заперечень, — мовив він нарешті; його голос звучав розчаровано й змучено. — Все, що ви кажете, є безсумнівною правдою. Й аналогія зі стежкою в горах надзвичайно вдала. А проте я знаю одне — нас розбито. І ті, що вціліли, втікають геть. Мабуть, тому, що на нашій стежці дуже холодно. А наші вороги… Так, наші вороги захлинаються звуками оркестрів, маршують у повені прапорів і спочивають у затишку домашніх вогнищ. Перш ніж розгромити нас, вони робили те саме. Може, тому вони й виграли.

У залі вже геть стемніло. Не видно було навіть руки Скорботної Матері. Задзеленчав дзвінок — раз, потім вдруге. Дзеленчав різко, проникливо, сповіщаючи нечисленних відвідувачів, що вони мають іще чверть години. Рубашов знову глянув на годинника. Мав іще передати рішення центру, й побаченню кінець. Та перш ніж завершити справу, хотів остаточно переконатися, чи цей юнак розповів усе, що мав розповісти. Зрештою, хоч би що Ріхард тепер казав, він, Рубашов, рішення змінити не може. А все ж хотів, щоб хлопець виговорився.

Обриси Ріхардової постаті робилися невловимими. Він непомітно відсунувся від Рубашова ще далі. Рубашов випростався. І відчув раптом біль у верхній щелепі. Скоріш за все — зіпсутий зуб. Ріхард мовби здогадався про все й запитав:

— Що я маю тепер робити?

Рубашов намацав язиком хворий зуб і ледве стримався, щоб не помацати його пальцем. Тихо, але чітко сказав:

— Повідомляю вас, що згідно з рішенням ЦК, ви не є більше членом партії.

Ріхард не ворухнувся. Рубашов трохи почекав, а тоді намірився йти геть. Ріхард, сидячи, підвів голову і спитав:

— Це й було причиною вашого приїзду?

— Майже…

Рубашов мусить іти геть, але не міг зрушити з місця, ніби приріс до підлоги. Стояв навпроти Ріхарда й чекав не знати чого.

— Як же тепер мені бути? — спитав Ріхард. Рубашов мовчав.

— Очевидно, мені тепер і в будці мого приятеля не можна спати?

Рубашов переступив з ноги на ногу, вагаючись із відповіддю, й нарешті сказав:

— Вам краще не бачитися з ним…

Розсердився на себе за цю фразу. Не був певний, як саме Ріхард її зрозуміє. Потім, вдивляючись у чорну постать навпроти, мовив:

— Буде краще, якщо ми вийдемо з музею поодинці. Прощавайте!

Замість відповіді Ріхард випростався, але не підвівся. Рубашов не бачив його обличчя, але здогадувався, як воно зараз виглядає. Здогадувався, який зараз вираз його запалених, ледь поблискуючих очей. Ця незграбна, прибита постать на тлі канапи закарбувалась у його пам’яті назавжди.

Вийшов із зали, швидко проминув наступну, таку саму порожню й темну. Було тихо, лише його власні кроки шаруділи по паркету. Уже на східцях згадав, що так і не побачив усього полотна Скорботної Матері. Тільки й запам’ятав долоні, складені в пригорщі, та тонкі, до ліктів, руки.

На вулиці зупинився. Зубний біль допікав ще дужче. Проймало холодом. Здригнувся од свіжості й тісніше затягнув шарф на шиї. Вуличні ліхтарі вже запалили, і їхнє світло заливало фронтон музею. Людей на вулиці було мало. Трамвай, калатаючи дзвінком, шмигнув мимо по рейках. Рубашов оглянувся, шукаючи таксі.

Вже на тротуарі його наздогнав Ріхард, захеканий і стурбований. Рубашов простував рівним, не надто швидким і не надто повільним кроком. Ріхард був вищий за нього на півголови і ширший у плечах. Але він увібрав голову в плечі й зіщулився, виглядаючи біля Рубашова зовсім малим чоловічком з дрібними кроками.

Продріботівши за ним певну відстань, Ріхард спитав: