Ніч ополудні - Артур Кестлер
Несподівано майже впав на ліжко і притулив вухо до стіни, але вже проґавив слово. В’язень за стіною стукав швидко, нервово.
«… ВАМ І ТРЕБА!»
Що? «Так вам і треба?»
Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн — непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт — звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років — від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії — були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.
Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, — все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.
«ХТО?» — спитав Рубашов через стіну.
Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:
«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».
«ХАЙ БУДЕ ПО-ВАШОМУ», — відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше — сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:
«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ..!»
«Он воно що», — усміхнувся Рубашов.
Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храни».
«АМІНЬ», — вистукав Рубашов, усміхаючись.
Відповідь прийшла негайно:
«СВИНЯ!»
Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні:
«НЕ РОЗУМНО…»
Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді раптом утихомирився й запитав:
«ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?»
Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем.
Рубашов відповів:
«ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».
Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов:
«БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!»
Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-ї уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав:
«РУБАШОВ…»
Ого, це вже скидалося на фамільярність.
«Ну?» — відповів Рубашов.
Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення:
«КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?»
Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів:
«ТРИ ТИЖНІ ТОМУ».
«РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».
Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.
Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:
«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»
Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:
«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ».
Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував:
«СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…»
Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений.
«МОЛОДЕЦЬ!» — гатив він з ентузіазмом.
І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив.
«ДАЛІ…» — домагався сусід.
Але на цьому фантазія Рубашова спасувала.
«ОТО Й УСЕ», — сказав він стукотом. І пошкодував. Сусід іще, чого доброго, образиться, а ображати його було не вільно. На щастя, офіцер виявився миролюбнішим. Він лише домагався продовження історії.
«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ ДАЛІ…»
Рубашов навіть не рахував ударів, що линули зі стіни. Він мовби автоматично перекладав їх в акустичне звучання. Йому здавалося, що він майже чує тон голосу, яким сусід прохав у нього більш еротичного матеріалу.
