Ніч ополудні - Артур Кестлер

Зупинився, чекаючи, поки воно з ним зрівняється.

— Все, що я мав сказати, Ріхарде, я сказав, — відповів Рубашов і зупинив авто.

— Т-т-товаришу, — тремтливим голосом озвався хлопець, — н-н-невже ви можете видати мене поліції?

Таксі зупинилося кроків за п’ять од них. Ріхард вихопився перед Рубашовим, зігнутий і перестрашений, і загородив йому шлях. Він тримав Рубашова за рукав і торохтів йому просто в обличчя. Рубашов відчував на щоці його гарячий віддих і бризки слини.

— Я не ворог партії! Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…

Шофер у таксі, напевно, почув останнє слово. Це Рубашова трохи збентежило, але він вирішив таки їхати цією машиною, бо їхня метушня з Ріхардом робилася дедалі підозрілішою, а поліційний пост знаходився неподалік.

— На вокзал, — діловим тоном кинув Рубашов, сідаючи в авто.

Водій причинив за пасажиром дверцята.

Ріхард стояв на хіднику, жмакав у руках кепку, і його адамове яблуко перекочувалось угору-вниз.

Таксі рушило. Рубашов волів не озиратися. Знав і без того, що Ріхард стоїть на краю хідника, вдивляючись у задні червоні ліхтарі автомобіля.

Кілька хвилин машина мчала не надто запрудженою вулицею. Водій раз у раз озирався, мовби хотів пересвідчитися, чи пасажир на місці. Рубашов не орієнтувався в цих вулицях, і тому не мав уявлення, куди вони їдуть. Вулиці робились дедалі тихішими, а в кінці однієї з них з’явилась нарешті масивна будівля, над широким входом якої висів великий освітлений годинник. Вокзал.

Таксі у цьому місті ще не мали лічильників, і Рубашов спитав шофера:

— Скільки з мене?

— Ніскільки, — відповів шофер.

Його обличчя було старим і зморшкуватим. Він витягнув із кишені червону хустину, більше схожу на ганчірку, і висякався у неї. Рубашов глянув на нього уважніше. Був певен, що ніколи не бачився з ним раніше. Водій тим часом сховав хустину й сказав:

— Для таких, як ви, пане, послуга безкоштовна…

Сказав і взявся за важіль. Несподівано він простягнув з вікна руку. Це була рука робітника з синіми жилами й чорнуватими нігтями.

— Бажаю вам щастя, пане, — додав він, якось дурнувато посміхаючись. — Якщо ваш молодий друг потребуватиме допомоги, моя стоянка біля музею. Можете передати йому номер моєї машини…

Праворуч Рубашов помітив носія, що стояв, обпершись об стовп, і уважно дивився у їхній бік. Замість потиснути простягнуту руку, Рубашов кинув у неї кілька монет і, не мовивши ані слова, рушив до входу на станцію.

Взявши у камері схову валізу, він ще мусив цілу годину дожидатися свого поїзда. Зайшов до буфету і випив склянку ерзац-кави. Зубний біль не давав спокою.

Заснув у вагоні. Снилося, що біжить по колії перед паровозом. Ріхард і водій таксі визирають згори, тримаючи руки на важелях. Піддають поршням пари, щоб таки наздогнати Рубашова і розчавити його сталевою масою. Колеса шалено стугонять на рейках і накочуються усе ближче й ближче, а ноги важчають і відмовляються бігти… Прокинувся, відчуваючи нудоту. На лобі виступив холодний піт. Пасажири в купе поглядали на нього здивовано й загадково. За вікном була ніч. Потяг мчав крізь закутану в темінь ворожу країну. Справу з Ріхардом треба було ще довести до кінця. І страшенно болів зуб…

Тижнем пізніше Рубашова арештувала німецька поліція.

Він притулився чолом до ґрат і глянув униз, на подвір’я в’язниці. Ноги були важкі. У голові стугоніло. Безконечне ходіння по камері давалося взнаки. Подивився на годинника: за п’ятнадцять дванадцята. Майже полудень. Наново переживаючи епізод зі Скорботною Матір’ю, проблукав по камері цілих чотири години.

Така довга задума його не дивувала. Ці «білі сни» в одиночній камері не були новиною. Пригадав, як його приятель, голяр за професією, розповідав колись, що на другому році «одиночки» снив серед білого дня упродовж семи годин. Сплючи з розплющеними очима, він промаршував по камері 28 кілометрів. Стер ноги до пухирів, не відчувши ніякого болю.

Що Рубашова турбувало, то це надто швидке настання такої прострації. Лише перший день ув’язнення, а його вже пойняла така слабість. Раніше цей стан наступав по кількох тижнях. Знову ж, що було дуже дивним: він пригадував минуле. Хронічні камерні мрійники переважно мріють про майбутнє. Якщо пригадують минуле, то все одно втрясають його відповідно до потреб своєї мрії, намагаються бачити його інакшим, ніж воно було насправді. Хотів вгадати, які ще несподіванки приготував для нього апарат його мозку. Знав з досвіду, що зіткнення зі смертю щоразу змінює механізм думання і витворює найдивніші реакції…

Небо посіріло, виглядало низьким і обважнілим. Снігопад ось-ось мав початися. На подвір’ї, по розчищеній стежці, походжало двоє в’язнів — в’язнична прогулянка. Один із них кілька разів підряд підвів голову і, здавалося, дивився просто у вікно Рубашова. Вістка про його арешт, напевно, вже розійшлася по цілій в’язниці.

Той, що поглядав догори, був дуже худий, і навіть здаля Рубашов міг розгледіти надзвичайну блідість його шкіри. Верхня губа була розсіченою і здертою, як у зайця. Він був щільно закутаний у плащ-намет і раз у раз стягував його краї ще тугіше. Другий в’язень, що виглядав старшим, мав на плечах накинуту ковдру.

Вони не розмовляли між собою і навіть не дивилися один на одного. Хвилин через десять до них підійшов вартовий, щось сказав, і вони вслід за ним почимчикували до будівлі. Перед тим як переступити поріг, молодий чоловік із заячою губою ще раз глянув угору, в бік Рубашова. Звичайно, самого Рубашова він побачити не міг. Вікна камер знадвору були просто чорними дірами з мережею ґрат. І все ж молодик дивився на вікно шукаючим поглядом.

«Ось я бачу тебе, — думав Рубашов, — і вбий, не знаю, хто ти такий. А ти, хоч мене й не бачиш, проте своїм поглядом даєш зрозуміти, що знаєш мене. Хто ти?»

Рубашов відступив від вікна, сів на ліжко і застукав до офіцера.

«ХТО