Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

На життя впав чорним прокляттям. Осіння поема

Маркові Вороному присвячую

І Що ж, ти мені співала непогано, Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра… Не знала я, вколисана в туманах, Чи то любов, чи то жорстока гра… Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь. Не хочу я твоєї глибини… Нехай світанком скам’янілі роси Розкажуть пошепки мої надійні сни… Ти їх послухай, зраднице лукава, Дивись – твій сухолист знов у тумані зник… Я мудрість випила до дна в достиглих травах, До дна душі пройшов солодкий сік… Візьми, візьми назад свої дарунки, Твій сухолист мене не подола, Ти поверни мої цілунки, Що, заворожена тобою, я дала… Що ж, непогано ти мені співала, Втішала, мов сестра, і пестила, як друг… З якою мукою в нестямі цілувала Я пальці довгії твоїх печальних рук. ІІ Щодня все тануть голубі простори, Щодня прозоріє замріяна печаль… Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий Одяг в останній раз бурштини і кораль… Глибока осінь, наче дно криниці, Що вабить таємничо-тихим дном… А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці, Черкаючи об мури хмар крилом… Невже ж відваживсь ти тут зимувати? Невже тобі такий міцний полон? В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах Заплутався лінивий юний сон… Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні Нехай загасне полум’я турбот, В таємнім шелесті і шепоті невпиннім Є щастя для таких, як ти, істот… А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень, І сон землі й мережаний туман…) Учора над кущем засохлим і пожовклим Я вчула ясно пахощі троянд… ІІІ Сьогодні голуби мої тривожні Кружляють у осінньому танку… Ти – тільки випадковий подорожній На запашнім, заквітчанім шляху… Чи крук там очи виклював у трупа, Ті очи, що ціловано не раз,