Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
За словами товариша та суперника дитинства Розенфельда, романіста Сола Беллоу, який, відслуживши два роки в Парижі, повернуся до Нью-Йорка і зустрів свого друга повністю поглинутим райхіанізмом, Розенфельд навіть вирощував помідори у своєму акумуляторі, стверджуючи, що так врожай був ряснішим. У своїй камері він лікував хворих домашніх улюбленців своїх сусідів, а друзів, яких мучили головні болі, закликав надягати на голову те, що Беллоу, на честь свого друга, звав «олов’яною короною»; розтруб, прикріплений до під’єднаного до меншої камери шланга, яку Райх звав «ливником». За оригінальним задумом він мав би концентрувати промені на застуджених, подряпаних та порізаних ділянках тіла. Розенфельд так поклонявся теоріям Райха, що свій клас літератури в Нью-Йоркському університеті перетворив на семінар, присвячений вивченню Райхових ідей. Він, як казав Беллоу, був «блискуче переконливим».
Піддавшись спонукам Розенфельда, Беллоу, який також викладав в університеті Нью-Йорка, почав лікування з доктором Честером Рафаелем, ще одним членом Райхового кола, який калібрував йому мізки щодо стагнації й репресивності його тіла у начисто Райховому стилі. В одному з неопублікованих рукописів Беллоу — романі, головний герой якого мав стати прототипом Розенфельда, — міститься пародія на сеанс у стилі Райха, де лікар дражнить пацієнта: «Ти мені нагадуєш перегодовану, щокату, рилясту білу льоху. Сила ерекції в тебе є, але ти не здатний до справжнього статевого життя… Це ж видно неозброєним оком: втягнутий таз, застій жирових тканин, неглибоке дихання. Як у тебе взагалі міг бути справжній секс?». Написане, попри увесь свій антропоморфізм, було близьким до істини; Беллоу одного разу пожартував про своє лікування: «То не сексологія була, а зоологія якась». Однак на початках Беллоу стверджував, що симуляція його закованої люті мала лікувальний ефект{436}. У його романі «Гендерсон — король дощу» (1958) є абзац, що фіксує драматичний катарсис, якого пацієнти подеколи сягали під час терапії в стилі Райха: «І вийшов з мене плач, — каже Гендерсон. — Його, певне, там заклали ще коли я пішки під стіл бігав, бо ж був він колосальним і вилився мов морські хвилі, що зародилися ще на дні океану».
Беллоу, екс-троцькіст (він навіть їздив до Мехіко: хотів зустрітися зі своїм героєм, але лише застав новину про те, що Троцького вбили за день до дати, на котру була призначена зустріч), також змайстрував собі акумулятор; як і прилад Розенфельда, то була саморобна версія, яку для нього зібрав їхній спільний товариш із чиказького минулого. Беллоу щодня сидітиме голяка в тому жахові клаустрофоба, пропускаючи крізь себе проміння і читаючи під сіянням лисої лампи. Він, вочевидь, вірив у її дієвість. Своєму біографові Рут Міллер сказав, що «вилікував декілька бородавок [цим приладом] і поліпшив своє дихання». Оргономіст із Нью-Йорка, з яким він мав якось зустріч, стверджував, що за допомогою приладу вилікував рак шийки матки, а інший випадок такого самого захворювання «майже довів до стадії ремісії», але в легковір’я Беллоу також були свої медичні межі — як стверджувала Міллер, Беллоу реготав із недолугого помислу про «ну, майже вилікував».
Пізніше Беллоу стверджуватиме, що вся його віра в Райхові ідеї — то була одна велика омана, й охарактеризував період життя, проведений на кушетці Рафаела, як «катастрофу». Насправді вже через роки, на схилі літ, уже більш розважливий Беллоу описав усю сексуальну революцію як «катастрофу тривалістю у тридцять років». (Сексуальна лібералізація, казав Беллоу, «мала надмірно руйнівний вплив на мене; я сприйняв її як встановлену норму, стежку до свободи».) Він утаємничив свого друга та колегу по цеху, романіста Філіпа Рота, що терапія за методом Райха — то був «справжній жах», і в тому, що підписався на неї, звинувачував вплив Розенфельда на нього. Він почав лікування, як пояснював, тільки щоб не втратити друга: «Він наполягав, що я маю це зробити, бо він же зробив… Пишатися немає чим, я це визнаю, але й людина, що ніколи не вдивлялася труднощам в обличчя, також не має за що себе поважати. Це й поєднувало Айзека і мене. Я відчував, що не можу дозволити йому пройти крізь це, не спробувавши сам. Я повинен був знати, що з ним відбувалося».
У Честера Рафаела була й інша версія розповіді про цей індукований галюциногенний розлад. «Так це і варто називати, — сказав він біографові Беллоу, Джеймсу Атласу, наголошуючи, що ім’я Розенфельда майже не згадувалося під час сеансів, — він прийшов, бо в нього були проблеми». Беллоу пізніше звинуватить Рафаела в тому, що той створив більше проблем, аніж вилікував, і добряче посприяв краху його першого шлюбу (він покинув лікування 1953 року, коли розпався його перший шлюб). «Брутальна щирість», на якій наполягала терапія в стилі Райха, на думку Беллоу, лише «зіпсувала» його. Розенфельд також розійшовся з дружиною у той час, зрозумівши, що шлюб — річ непоєднувана із радикальним статевим життям, яке вони вели.
Розенфельд помер молодим від інфаркту 1956 року, на рік швидше за Райха. «У віці тридцяти восьми, — Ірвінґ Гоу писав про Розенфельда — письменника, який колись подавав такі надії, — відійшов у вічність у самотньому ледарстві». Характеристика Розенфельда від Альфреда Казіна також твердила, що то був вигорілий невдаха, «бо ж навіть десперадос із [Гринвіч] Віллидж помітили», що він став таким. Розенфельд, писав Казін, «сидів у своїй оргонній коробочці, чекаючи звістки, Месії він чекав,
