Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Насправді перед смертю Розенфельд перестав користуватися своїм акумулятором, попри запевняння письменників, як-от Казіна, що власне камера його й добила. У своїй статті від 2002 року, що вийшла в журналі «Partisan Review», Стівен Зіпперштейн зауважив, що хоча Розенфельд, поїхавши доживати віку в Чикаго, свою камеру із собою взяв, але нею не користувався. Вона лежала запакована у розібраному вигляді в целофані у кутку кімнати. Роман, над яким Розенфельд працював, коли смерть уже дихала йому в потилицю, був антиутопічною повістю, що ставила під сумнів авторитарну сутність терапії за методами Райха — події в ньому розвиваються у секс-колонїї Райхового типу.

Серед робіт Беллоу, що лежать в архівах Чиказького університету, є й 800 сторінок його анульованої праці про Райха та Розенфельда — дослідження, що виявилося марним. Її позбулися як такої, що паплюжить пам’ять про людину, і Беллоу натомість написав роман «Герцог» (1964)- (Мойсей Герцог стисло передає суть Райхової соціальної позиції, коли заходиться роздумувати, «трахатися — це, взагалі-то, суспільно конструктивне та корисне діло, це є акт громадянськості».) Коротенький фрагмент його дослідження про Розенфельда було опубліковано як оповідання під назвою «Зетланд: Опис характеру й поведінки від свідка». Але цих кілька сторіночок проводять читача лише коротким відрізком його життя: від не за віком розвинутого дитяти Зетланда, який живе в Чикаго і читає Канта, до моменту, коли він закинув свої філософські Ph.D-студії в Колумбійському університеті, прямуючи стрімголов до Віллидж, аби почати там богемне життя літератора. Втім, навіть у цьому коротенькому нарисі Беллоу розказав про декілька орієнтирів з життя свого персонажа (і про оргонну камеру), які сам автор осягне згодом. «Живучи в буді, — Беллоу пише про відірваного від життя Зетланда, — він обіймав увесь Всесвіт».

Беллоу вважав свого друга жертвою Нью-Йорка. «Він прийшов захопити це місто, а сталося навпаки, — Беллоу розповідав Філіпу Роту, — його визначний дар письменника так і не дозрів у Нью-Йорку, — продовжував Беллоу, — він став прихильником колишнього Фрейдівця Вільгельма Райха. В жодному іншому американському місті такого б не сталося. Айзеку знадобилися роки, аби позбутися Райхового впливу. Можна сказати, що це важке ідеологічне випробування приїхало за ним з Відня до Нью-Йорка, — підсумовував Беллоу. — Ось усе це його і згубило».

1945 року Аллен Ґінсберґ та Джек Керуак навчалися в Колумбійському університеті й жили в помешканні на 115-й Вест-стрит, власницею якого була Джоан Воллмер. Керуак, здоровило, який отримав футбольну стипендію, відгукувався про Ґінсберґа, як «он той кволий єврейський малий в окулярах у роговій оправі та з непропорційними вухами, що стирчать урізнобіч… з вогником у темних очах». Обидва були задіяні в короткій, але дивакуватій афері. Їхній товариш Вільям Берроуз жив неподалік на Ріверсайд-драйв, і після того, як вони звели його із їхньою домовласницею, він переїхав до них. Сухорлявий та довготелесий Берроуз був більш ніж на десять років старшим за Ґінсберґа та Керуака, й уже, здавалося, як пригадував Ґінсберґ, перші борозни старості прорізалися на його чолі». Молодики співали йому дифірамби, як писав Ґінсберґ, ніби самому «послу до імператора Китаю». Керуак вихваляв його як «останнього із фаустівців». Берроуз відповів взаємністю на комплімент, познайомивши інших членів «кола свобідних», як вони самі себе охрестили, із наркотиками, бабіями, порно, банями та Вільгельмом Райхом.

Закінчивши 1936 року Гарвард, Берроуз вступив на медичний факультет Віденського університету (Райхової alma mater), дотримуючись невиразного плану стати психоаналітиком. Втім, його перебування в Австрії ознаменувалося пануванням стрімкого розвитку заразного сифілісу, з яким той уже стикався в Америці, що викликало в нього відразу й вганяло в депресію. Провчився він аж один семестр. Повернувшись до Нью-Йорка, Берроуз аналізувався в Пауля Федерна, першого лікаря Райха, якого той згодом вважатиме своїм запеклим ворогом. Берроуза запроторили до божевільні 1940 року після того, як він у манері Ван Гога відтяв собі кінчик пальця на ознаменування невзаємного кохання (психіатр з клініки Бельв’ю діагностував у нього параноїдальну шизофренію). Батьки Берроуза давали йому в місяць 200 доларів грошової допомоги за умови, що той продовжуватиме лікування у професіоналів, і 1946 року Берроуз проходив курс наркоаналізу з доктором Льюїсом Волберґом, який задля стимуляції його підсвідомого використовував звеселяючий газ та гіпноз.

Пройшовши курс терапії з лікарем Волберґом, Берроуз почне і сам практикувати «непрофесійний аналіз» зі своїми друзяками, витлумачуючи їхні сни, комфортно вмостившись в обіймах свого м’якого крилатого крісла в стилі вінг-бек. Також він грав з ними в гру, що була пародією на Райхову методу аналізу характеру, яка його зацікавила. Задля полегшення процесу зняття численних шарів броні їхньої особистості, група «пацієнтів» розігруватиме сценічні адаптації фарсів — Берроуз називав цю вправу із аматорського театрального мистецтва «виступами». Наприклад, під публічним образом Берроуза, визнаного правонаступника поважної сім’ї з міста Сент-Луїс, причаїлася манірна англійська гувернантка-лесбійка («Любонько, ви якраз вчасно до чаю. Годі вам лихословити перед всіма!»); зітріть гувернантку — і побачите Старого Люка, половинщика родом із крайнього півдня, що носить пістолет і жує тютюн («Зубатку колись випотрошував?»); останній прошарок, самісіньке ядро, то був спокійненький торговець порцеляною — умоглядний, апатичний персонаж, що сидів, медитуючи, на берегах річки Янцзи. У Ґінсберґа прихованим «я» був угорець-франт; тоді як Керуак уподобав собі роль наївного американця, що згубився у вишуканості Парижа.

Альфред Кінзі зустрів трійцю — Берроуза, Ґінсберґа та Керуака — під час однієї з нічних вилазок на Таймз-сквер до їхнього товариша Герберта Ганке, продажного проститута, який винайшов термін «біт» та показав Берроузові світ рекреаційних наркотиків. Кінзі платив Ганке за кожного учасника опитування, присланого ним до його номера в готелі «Астор» — й тріо представників покоління «біт» були одними з них. (Коли Кінзі, якому, задля розслабленості своїх співрозмовників, подобалося використовувати у своїх інтерв’ю сленг, запитав