Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Після того, як Берроуз поїхав із Нью-Йорка до Техасу (туди його відправив суд через те, що той підробив рецепт на морфін), Ґінсберґ написав, що його «непрофесійний аналіз» із Берроузом, бастардська версія райхіанізму все ж таки зламала декілька фортифікацій його характеру й, нічого, по суті, не змінивши, не залишила натомість, аби компенсувати втрачену броню»{437}. Переживаючи конфлікт на підґрунті своєї гомосексуальності (на той час він крутив інтригу з Нілом Кейсіді, для якого секс, як стверджував Ґінсберґ, був «чимось на кшталт приємної йоги»), Ґінсберґ писав до Берроуза, що подумував над тим, аби звернутися до аналітика. «Краще б тобі залишитися із райхівцями, які й справді діло говорять, вони більше в темі», — рекомендував Берроуз у лютому 1947 року, будучи певним, що більшість аналітиків інших конфесій була рабами конформізму, які отримували задоволення лиш тоді, коли із клієнтів робили «офісний планктон… [усіх] тих підневільних, що благоговіють перед стразом батога». Райхіанізм подобався людям з однієї зрозумілої на те причини, вважав Берроуз, бо ті, що його практикують, не диктуватимуть тобі, як жити.
Наступного місяця Ґінсберґ написав Райхові листа: «Наскільки мені відомо, то моя основна психічна трудність — це звичайна Едіпова заплутаність. Скільки себе пам’ятаю, завжди був гомосексуалом, але кількість гомосексуальних зв’язків, і короткотривалих, і стабільних, була помірною. Вони мене не задовольняли, і я завжди підходив до справ сердечних під гаслом дещо внутрішньосуперечливого, проте свідомого мазохізму… У мене були затяжні етапи депресії, відчуття провини, здебільшого замасковані під щось на кшталт відрази від усвідомлення самого себе у стилі Кафки, меланхолія і ще цілий букет, я так припускаю».
Райх, як свідчить запис, зроблений Оллендорф, відмовлявся лікувати гомосексуалів. Однак рекомендував їм трьох інших оргономістів, які б могли б узятися за таке, й серед цього тріо Ґінсберґ обрав доктора Аллана Котта, вихідця з кіл, що були найближчими до Райха. Практикував він у Ньюварку, штат Нью-Джерсі. Починаючи зі зими 1947 року, Ґінсберґ двічі на тиждень навідувався до нього на сеанси терапії та сидіння в акумуляторі. Про свою вегетотерапію з Коттом Ґінсберґ писав так: «Це й справді було дивовижно, подразнюючи область навколо рота та ротову порожнину, я відчував ті дивакуваті приливи».
Користаючи з того, що офіс Котта розташовувався в безпосередній близькості від будинку його батька, і все ще з тим приливом енергії в роті, Ґінсберґ обрав варіант вийти на чисту воду під час одного із посттерапевтичних візитів до отчого дому. «Тобто ти маєш на увазі, що любиш засовувати чоловічі пеніси собі до рота?» — запитав його батько без всякого співчуття. Але Котт, як і Райх, трактував гомосексуальність як збочення й замість того, аби спробувати переконати Ґінсберґа змиритися зі своєю дивакуватістю, саме працював над встановленням верховенства гетеросексуальності над своїм пацієнтом. «Чесно кажучи, я б не надто довіряв такому “я-містер-правильність” райхівцю, — писав Берроуз на виказ відрази щодо цього догматизму. — Феллер каже, що чоловік, який робиться надто правильним, то він, хай йому трясця, й сам ще той хрін».
Котт відмовився лікувати Ґінсберґа через три місяці після початку сеансів, бо той, попри лікарську пораду, продовжував курити свою шмаль. Ґінсберґ вважав канабіс за невід’ємну частину свого естетичного виховання; Котт переживав, що це призведе до психічного розладу. Того літа, коли він перестав лікуватися, у Ґінсберґа з’явилися слухові галюцинації. «Таке враження було, що сам Бог промовляв до мене людським голосом, — писав Ґінсберґ про свій туманний досвід, про свій поклик поета, — що я сам сповнений безконечної ніжності та моральної статечності Творця насущного, що розмовляє з сином своїм». Поглинутий бажанням розказати про ці неймовірності, Ґінсберґ виліз на пожежну драбину й постукав у вікна своїх сусідів, заявивши двом переляканим дівчаткам, які дивилися на нього з іншого боку шибки: «Я Бога бачив!».
Його батько, якого ще трусило від новин про сексуальну орієнтацію свого сина, побоювався, що в того параноїдальна шизофренія, через яку його матір свого часу забрали до психіатричної лікарні Пілігрим Стейт, що на Лонґ-Айленді: вона також чула голоси, боялася, що чоловік намагається її отруїти, дивлячись у дзеркало у ванній, їй ввижалося, що в неї вуса Гітлера і що за нею шпигували. У ті дні, коли Ґінсберґ вступив в аналіз за методом Райха, вона, за свідками очевидців, так люто товкла головою об стіну, що лікарі запропонували лоботомію.
Ґінсберґ видзвонив доктора Котта, свого колишнього терапевта, і сповістив йому: «Це сталося, у мене було щось на кшталт прориву чи то психічного припадку». Котт, який, як і Райх, заперечував ефективність лікування розмовою і, вочевидь, усе ще сердився на Ґінсберґа за те, що він віддав перевагу травичці, а не терапії, сказав: «Боюся, що будь-який діалог буде марним», — і поклав слухавку{438}. Вже невдовзі, коли Ґінсберґ ув’язався в погоню з поліцією на краденому авто, яка завершилася драматичною аварією, професор права з Колумбійського університету, де той ще рахувався, порадив йому закосити під дурника. Доктор Котт виступив у суді, давши свідчення про його психічну нестабільність, і через два місяці Ґінсберґа відправили до Пресвітеріанського інституту психіатрії при Колумбійському університеті, де протримали вісім місяців.
Коли той перебував на госпіталізації, Берроуз писав до Керуака з проханням, аби він вивідав у Ґінсберґа, як виглядав той «ґаджет, який складали райхівці»: «Особливо мене цікавить форма і чи є у ньому віконечко, і як до нього залазять». Скоріш за все, Керуак так і не приніс йому готових креслень. Свого першого акумулятора Берроуз змайстрував весною 1949 року, коли разом із
