Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
«Ви — моя клієнтка, — сказав Перлз одній пацієнтці, — я дбаю про вас, як художник, я виставляю напоказ те, що заховано у вас». Він так говорив про терапію, наче вона була магічним трюком, а кроликом, якого він витягав за вуха із капелюха, була людина, позбавлена від «неврозу нормальності» й усіх буржуазних труднощів, що асоціювалися з ним. Цій особі, як він припускав, вистачало впевненості, аби бути егоїстичною, щоб замість того, аби придавити свої бажання продовжувати діяти, незалежно від того, якими будуть соціальні наслідки. Усю енергію, яку інші люди витрачали на пригнічення та приховування своїх бажань, вважав Перлз, варто приберегти для креативного самовираження. Як пригадує інший пацієнт Перлза: «Фріцові подобалися певні прототипи особистості — неприховані виблядки-суки, чий захист відкритий, ось такі-от. Йому не подобалися ті, які б утихомирювали його, або ж надто добре до нього ставилися, або ж одягали на себе захист штибу “хороший хлопчик” чи то “хороша дівчинка”: він від такого на стіну ліз».
Погляди Перлза, як і декотрі його методики, багато чому завдячують шляху, який Райх торував для них у тридцятих: Перлз на постійній основі звинувачуватиме пацієнтів у тому, що ті «пустодзвони», й навмисно ставитиметься агресивно до них, як, власне, і Райх чинив з ним. Все ж, особливо для тих, хто займався подальшим розвитком цих ідей, його спостереження про параноїдальні відхилення в Райховій термінології та мисленні були до болю сприйнятливими.
1951 року Перлз, Пол Ґудмен та професор психології з Колумбійського університету Ральф Гефферлайн опублікували працю «Ґештáльт-терапія: Збудження та культивація в особистості людини»{440}. Переписана Ґудменом, а відтак і насичена всіма пробірними клеймами його нестерпного стилю письма, книга поєднала в собі Райхові ідеї про енергетичні блоки та потоки з філософською кав’ярнею Сартра задля створення американського бренду процесу того, як «екзистенціалізм-стає-терапією»{441}. Автори сподівалися, що їхня книга-посібник для самоосвіти дасть читачам інструменти для монтування конструкції революції: «Рекомендуючи тобі [ці експерименти] (автори застерігають щодо своєї розтиражованої методики терапії), ми агресивно націлюємося на знищення твого статусу-кво й будь-якої самовдоволеності, що з нього плекаєш». Вони обіцяли невідкладне звільнення без важких перетирань у політичній боротьбі: все, що від вас вимагалося, так це випустити на волю себе «автентичного».
Те «збудження», на яке посилається підзаголовок книги, це лібідо, загалом, життєдайний імпульс, що шукає розмаїтих шляхів виходу, не всі з яких статеві. Життя для Перлза було серією «незавершених» чи то «неперетравлених» ситуацій, зневірень, кожне з яких чекало своєї черги на успішне закриття питання{442}. «Після того, як доступну організмові кількість збудження було повністю перетворено й відчуто, ми закриваємо питання, відчуваємо задоволення, тимчасовий мир та нірвану, — писав Перлз, підсумовуючи свою позицію. — [Ординарний] розряд навряд чи призведе до відчуття виснаженості та вичерпаності». Такий опис не так вже й далеко втік від райхівського оргазму.
Однак Перлз, як і Райх, перестав вбачати збудження як явище суто генітальне, й такий перелом у поглядах посприяв тому, що відкрилося декілька трамплінів для злету нових видів задоволення. На думку Райха, теорія лібідо була непорушним догматом, а Перлз, розширюючи межі свого пізнання задля звеличування оральних та анальних втіх, увів у дію її поліморфно-гріховний та єретичний образ — той, який, хай як іронічно це звучало, пізніше відповідатиме нормам капіталізму.
Того року Перлз, його дружина та Пол Ґудмен заснували Нью-Йоркський інститут ґештальт-терапії, дирекція якого засідала в Перлзовій квартирі, а процедурні розташовувалися за адресою Сентрал-Парк Вест, 315. Семеро засновників щотижня зустрічатимуться задля групової терапії. Організація була позбавлена пут бюрократичної ієрархії, і кожен, і Перлз — не виняток, піддавався чесній критиці, яка розглядалася як ключ до пізнання самого себе. Аналізували там у доволі публічній манері; члени групи звертатимуть увагу одне одного на кожне обмеження чи то причину нервозності, жодну з яких не можна було толерувати. Еліот Шапіро, колишній боксер і завідувач школи психіатрії при лікарні Кінґз Каунті, що в Брукліні, йдучи на один із сеансів, взяв із собою товариша, який пізніше розказав, що він «ще ніколи не бачив таких агресивних і запеклих перепалок, як ті, що не згасали в цих групах. Ані на секунду жоден, практично жоден, не міг бути певним своєї безпеки».
Шапіро пригадував: «Ми шпетили одне одного, і шпетили, і шпетили — щотижня. І то було найміцніше шпетиво, яке ви лиш можете уявити… Якщо б ви тільки могли пройти крізь ці групи й достойно прийняти бичування, образи та зауваження…». Не всі учасники були достатньо товстошкірими, аби витримати цю брутальну відвертість. Психотерапевт Джим Симкін, як і Ральф Гефферлайн, співавтор «Ґештáльт-терапії», полишили групу, бо їм здавалося, що всі «поливають їх лайном собачим».
Задля просування своєї нової школи Перлз подорожував від міста до міста, знайомлячи аудиторію, що складалася із психіатрів, соціальних працівників та інших зацікавлених сторін, зі своєю філософією «тут і зараз». Він навчав групи з Клівленда, Детройта, Торонто та Маямі, як бути чутливими до потреб свого тіла і як йти за власними імпульсами, бути відвертим й не сахатися інших. Напихаючи учасників своєю технікою інформованості, він діяв різко й конфронтаційно: А що ти зараз робиш? Що переживаєш? Що відчуваєш? Ізадор Фром, який був одним із представників оригінального складу Нью-Йоркської групи, пригадує, що такі оказії часто супроводжувалися драматизмом, були сповнені «тремтіння, тремору та тривоги» — продуктами гіпервентиляції слухачів почуттям збудження під дією механічної напруги від безжалісних спонук та запитань Перлза.
Нью-Йоркський ґештáльт-інститут також проводив публічні семінари, як і той, що вів Ґудмен й
