Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Легше дихалося людям атлетичної будови, з лобами, що нагадували іх прабатьків-горилів.
Вони займали ліпші місця. Атмосфера возу наповнювалась їхніми жартами на адресу "офіцерні", буржуїв, (а таких поміж пасажирами було чимало). Але за рік подібних мандрівок вони вже навчилися випливати з такої ситуації. У цій подорожі моральною і фізичною підпорою був для мене мій джура — наш-же краян Б., зпід Вознесенська. Коли ми проїхали стацію Вознесенське, він мені показав свою хатинку. Вона була зовсім убога. Перед революцією цей самии Б. був у мене джурою цілих чотири роки, аж поки не пішов додому — в запас армії. На початках війни я і він були тяжко поранені, лікувалися в петербурзьких шпиталях. Там він мене знайшов і я з радістю знов узяв його до себе. Після того ми вже з ним не розлучалися.
Він добре освоївся з поводженням розбещених салдацьких елементів, що в тій обстановці не мали жадного спину. Салдацькі комітети, хоч як шкідливі для боездатности армії, все-ж, в порядку "революційної" дисципліни, стримували цих людей від диких і нічим не виправданих чинів. Повну-ж волю своїм низьким інстинктам ці елементи давали тоді, коли їм щастило вирватися з-під опіки революційної влади й творити свій специфічний хуліганській натовп.
У Жмеринці була перша перешкода. Ми зустріли полки Євгенії Бош (бувшої імператорської Гвардії). Не криюсь, було дуже "гаряче". Про те ми щаслино проскочили й ці "пороги" і, нарешті, хоч і дуже перевтомлені, дісталися до Одеси.
Вище я спинився на двох типах салдатів революції: один, — що наближавсь до двоногих звірів, а другий — це тип Б. Думаю, що не зроблю помилки, коли скажу, що лише тим, що поміж українським народом цей, другий, тип Б. був не рідкий, можна зясувати те, що в основу армій, які йшли під українські та й инші т. зв. білі прапори, лягли контінгенти з Українців. Ті з них, що мали змогу з'ясувати собі мету українського національного руху, (в тих безвідрадних обставинах, коли партизанів цього руху в більшости чекала сувора небезпека), творили підвалини будучих українських бойових частин, Це вони — "Б — и", проводили в маси свідомість необхідности і за революційних обставин, дисціпліни у війську, необхідности берегти основу війська — "своїх" старшин. Заслуга їх велика. Не один старшина мусить бути вдячним цьому типові вояка, якому ще доведеться відограти видатну ролю в наших національних змаганнях.
Старшина українська віддячувалася їм тим самим. Вона не творила з себе "офіцерських обществ", офіцерських батальйонів. Вона щільно влилася в масу національно-свідомого вояцтва, творячи для нього моральні опірні точки: підчас революційної доби бачити старшину при кулеметі або вартовим з рушницею — не було рідкістю.
Всі зусилля противників українського руху зруйнувати цю єдність, посіяти розбрат в українських формаціях не дали жадних наслідків й це треба завдячувати власне тому спокійно-розважному патріотові своєї землі, лицареві в хвилину розбрату, — скромному козакові "Б — ві".
Яким контрастом до цього типу був отой тип салдата-горилі, для якого не було нічого святого. Навіть сама дівоча скромність давала йому матеріял для несамовито-нелюдських вибриків. Ці два типи вступили поміж собою в одверту й безкомпромісову боротьбу.
Розділ VДруге моє перебування в Одесі. — Воєнні наради. — Наш апарат боротьби. — Початок большовицького наступу
На першому-ж кроці в Одесі я був свідком потрясаючої, для нормальної людини, картини. Це була продукція — власний винахід — одеської голоти. Посеред білого дня відбувалося щось на зразок суду Лінча. Під гомін, вигуки, свист, цілком здеморалізована "салдатня" вела "пару": салдата і якусь заплакану жінку. На голові у них були кльоунські білі ковпаки, з написом: "вор" (злодій).
Жертви молили, просили — краще їх побити, ніж завдавати їм такого сорому, але натовп мав з цього лише потіху. Глум переходив всякі межі. Тут було все, — включно до биття по обличчю і піднесення вгору спідниці. Натовп панував. Не було вже певно сили, що могла-б спинити звірячі інстинкти темної маси, яку демагогічні гасла вивели на вулицю. Для мене стало ясно, що події в Одесі переходять у фазу панування вулиці, — найстрашніша стадія, реагувати на яку можна тільки фізичною силою.
Негайно я сполучився телеграфічно з фронтом, з генералом Геруа, що був тоді на посаді Начальника Штабу Румунського фронту й який, — це було мені відомо, — з генералом Щербачовим сприятливо ставились до нашого руху. Я просив його повідомити мене, на яку збройну силу, в разі потреби, я міг би рахувати. Генерал поздоровив мене і висловив радість з приводу мого призначення, але що до допомоги, то на це виглядів не було.
Вертаюсь й беру участь у зборах всіх старших начальників залоги міста Одеси. Бачу поміж присутніх багато знайомих облич. Старший серед них, генерал Алексєєв, висловлює мені добрі побажання в імени присутніх на нараді й задоволення з приводу мого повороту до округи. Вислуховую, дякую, шукаю чогось конкретного, щоб відповісти, але бракує слів… Казати дурницю заслуженим старшинам, що посивіли в боях — ніяково. Думаю, близчі дні принесуть щось потішаючого.
Студіюю присутніх. Передо мною сидять глибоко замислені, все поважні люде: генерал Нілус — начальник гарматної школи, Ген. Алексєєв — начальник шкіл піших, безногий полковник Генерального штабу К., полковник Змієнко й инші, які вже й без моєї аналізи знають, що справи погані… На аналізі не затримуюсь довго. Рішаю битися за спокій у місті до останної можливости, в крайньому разі, одвести здібні до бою частини на Румунський фронт.
Службовий кабінет свій я улаштував в Штабі Округи, а особисто отаборився у Начальника Одеської військової старшинської школи, безногого полковника К., людини з видатним військовим хистом, широкого розуму й добре орієнтованого в наших справак. Він часто одвідував мене й ми обмінювались думками. Я почував себе у нього цілком безпечно, а на
