Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.
Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.
— Задкуй! Задкуй! — залементував той, що мусив стерегти Лютца.
? Йолоп! — зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.
— Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… — Брудна лайка завершила фразу.
— Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.
Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.
— Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! — злостився той, що вів машину. — Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…
Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.
Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало — вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.
Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»
По-пластунському пересуваючись на ліктях, Лютц подолав кілька кроків і лобом припав до землі; мить перечекав і знову поплазував. Уперед, назад? Він втратив почуття напрямку. По щоці пробіг теплий струмочок, Карл зрозумів, що то юшить з голови кров, нетерпляче тернув щокою об плече, та вона знову стала мокрою. Байдуже! Аби дістатися до машини… Вона десь близько… Загостреним нюхом він відчував запах мастила, бензину і по-звірячому, як по сліду, плазував на цей запах…
Мабуть, він кілька разів втрачав свідомість, та руки й ноги механічно долали відстань, бо знов опам’ятався Лютц вже біля машини. Чіпляючись руками за слизький кузов, він став на коліна, потім, заточуючись, підвівся на ноги.
І саме в цю мить промінь ліхтарика засліпив йому очі.
— Ти волів би стати жертвою, а не катом? — запитав з темряви глузливий голос. — Що ж, я можу зробити тобі таку приємність. Одержуй!
Лютц знав — тепер йому не втекти. Він стояв непорушно, чекаючи пострілу, удару ножем, хіба не однаково! Встигнути б тільки сказати ті кілька слів, що бринять на устах. І він встиг їх вимовити:
— І все-таки я б з тобою не помінявся місцями… вікінг!
Потім тіло його обважніло, посунулось униз.
Учитель історії Карл Лютц так і не виклав письмово своїх міркувань про коріння фашизму.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Згорток у бляшанці
Ернст Ленау міряє й міряє кроками квартал біля станції міської залізниці, раз у раз поглядаючи на годинник. Рут запізнюється.
Сьогодні видався на диво гарний вечір. Без туману і сльоти, без вітру, що так набрид за останні дні. В таку погоду приємно пройтися, та одна справа — блукати вулицями міста, віддавшись плинові думок, і зовсім інша — тупцювати в межах кварталу, не маючи сил зосередитись, бо весь час доводиться звірятися з годинником, пильно вдивлятись у кожну дівочу постать, що здаля хоч чимсь нагадує Рут.
У Ернста не дуже великий досвід поводження з особами жіночої статі. Короткочасні захоплення незмінно закінчувались розчаруванням. Його дратувала легковажна готовність до любовних пригод одних і удавана цнотливість других, ота фальшива дівоча доброчесність, за яку сплачувати доводилось надто дорогою ціною — ціною відмови від власної свободи. Рут здавалася йому зовсім не такою. Йому подобалась її незалежність, критичний склад розуму, дотепність. З нею можна просто товаришувати, не думаючи про те, як складуться їхні дальші взаємини, обмежаться вони приятелюванням чи переростуть у почуття більш глибоке.
Сьогодні, одержавши платню, він збирався запросити Рут до ресторану. Хотілося посидіти в затишному куточку, почастувати чимсь смачним, потанцювати.
Запізнення Рут спочатку його непокоїть, потім починає дратувати. З невблаганною точністю годинник показує, що від дев’ятої — часу, самою нею призначеного, — минуло тридцять п’ять хвилин. Може, в такий спосіб вона хоче випробувати його терпіння? Міру свого на нього впливу? Коли це так, то нема чого й чекати. Він не терпить жіночих хитрощів, вона не повинна була до них вдаватись. Йому
