Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Навіщо ж ти його вигадав? — з простодушним подивом запитала Рут і відразу опустила вії, намагаючись приховати лукаві смішинки в очах.

— Бо демон гордині нашептав мені, що не треба виказувати дівчині, як багато вона для тебе важить.

— А хто нашіптує тобі ці слова, Ернст?

— Ти сама. Твої очі і твій усміх, перед якими не хочеться критися і лукавити.

— А якщо я признаюсь тобі, що теж злукавила?

— Мені буде боляче.

— І все ж мушу сказати: я аніскілечки не повірила в твого приятеля.

— Чому ж ти промовчала?

— Бо фея злагоди нашептала мені, що треба бути дуже обережною, коли йдеться про чоловічу гідність.

— Давай ніколи не дослухатися до чужих голосів і говорити одне одному лише правду.

— І нічого не приховувати одне від одного. Адже в недомовках також криється брехня. Накопичується, накопичується, аж поки не виросте в одну велику неправду. А тоді вона знецінює все.

— Ти дуже гарна, Рут.

— Помиляєшся, у мене багато вад.

— У мене теж. Але ми повинні сприймати одне одного такими, якими ми є.

— Е, ні! Кожен з нас мусить стати кращим. Задля іншого.

Кельнер поставив на столик пляшку вина, закуску і хотів запитати, чи скоро подавати гарячу страву. Та, глянувши на обличчя юнака і дівчини, тихенько відійшов, зрозумівши, що їм не до нього.

Ернст і Рут нічого не помічали, захоплені розмовою, сповненою для них найглибшого змісту…

Тим часом Марія була заклопотана справою суто буденною: готувала вечерю для двох працівників поліції, залишених в аптеці па ніч.

— Побачите, він неодмінно прийде, щоб забрати заховане, — переконував молоду жінку старший чином. Кожна крихта цього порошку обчислюється вагою золота. Не зможе він залишити таке багатство. Пожадливість переборе інстинкт самоохорони, запевняю вас.

— Чому ви вважаєте, що прийде він, а не вона? — роздратовано запитала Марія. — Недавно ви мене заспокоювали, а тепер…

— І тепер кажу: дівчина десь переховується. Вона новак у подібних справах, і перша невдача її смертельно налякала, настільки, що вона побоялась вернутися додому, вийти на роботу.

— Багато що віддала б я за те, аби це було так. Мене мучить думка, що я мимохіть стала причиною її загибелі. Не знаю чому, але весь час мені ввижаються страхіття.

— Нерви, нерви, фрау Кеніг!

— Можливо. Смішно вірити в передчуття в наш тверезий вік.

— Не такий він тверезий, шановна фрау! Люди одурманюють себе наркотиками, вином, какофонією звуків, що зветься у них музикою, смиканням і торсанням, замість повільного танцю.

— З якої ж причини виникло таке явище?

— Старші хочуть забути, молодші — не знати.

— Ви песиміст, гер Коппе! А тому забуваєте про звичайних людей, яким не до вибриків. Вони мусять думати про щоденний шмат хліба, а здобути його не так легко.

— Самим куснем хліба тепер ніхто не вдовольняється, фрау! Ті, про кого ви говорите, хочуть до нього мати ще й масло з юшкою, справжню каву з цукром, вечірню пляшку пива, можливість бодай раз на тиждень відвідати кіно. Хочуть пристойно одягнутися і взутися. А все це вимагає грошей. От і здобувають їх, де тільки можливо, начхавши на етичні норми й закон.

На язик просилася гостра відповідь про несправедливість соціального устрою як першопричину всього потворного, та Марія вчасно схаменулася.

— Не наважуюсь з вами сперечатися, гер Коппе! — примирливо сказала вона. — Особливо тепер, коли на власному досвіді довелося переконатися, до якої пастки може потрапити звичайна дівчина, знаджена спокусою легкого життя. І досі не прийду до пам’яті, настільки це мене приголомшило. Здавалася такою скромною, навіть флегматичною… Роботу між дівчатами я намагалася розподілити справедливо, отже, обом щось перепадало від клієнтів… Харчувалися тут, я й пфеніга не вираховувала за це з платні, хоч у трудовій угоді про харчування не було й мови. Ну, чого їй ще треба?

— Ви були надто поблажливою, фрау!

— Рут же це не зіпсувало. А втім, годі про Клару. Не хочу про неї думати. Тим більше, що й вечеря в мене готова. Прошу до столу, панове!

Марія поставила на стіл омлет з беконом, паруючий кавник, підсмажені скибочки хліба, джем.

— Даруйте, що так скромно! — вибачилась вона. — Але припаси в мене досить одноманітні. Чим багаті, тим і раді.

— О фрау, ми завдали вам стільки клопоту!

— Менше, ніж я вам. Коли подумаю про довгу безсонну ніч…

— У затишку й теплі вона не здаватиметься надто довгою. А ми звикли до всякого: годинами стояти на морозі, мокнути під дощем. От вам, справді, треба спочити.

— Хтось з вас залишиться нагорі?

— На жаль. Не хотілося б вас наражати на небезпеку. Ми перенесемо ваше ліжко, куди ви накажете.

— Я вдовольнюся кріслом. Мені однаково не заснути.

— Маючи стільки ліків від безсоння! Навіщо даремно себе виснажувати? Ми з Віллі виспалися перед чергуванням, погляньте: він і досі гаразд не прокинувся.

Зачувши своє ім’я, другий поліцай кліпнув повіками, миттю схопився на